Ірина Понаровська

Народилася 12 березня 1953 року в Ленінграді в родині музикантів.

Батько — Віталій Борисович Понаровський, був диригентом і художнім керівником джаз-оркестру.
Мати — Ніна Миколаївна Арнольді, працювала концертмейстером у музичній школі при Ленінградській консерваторії, нагороджена дипломами Міжнародних конкурсів класичної музики "За найкращий акомпанемент".
Музикантом став і один з двох старших братів Ірини — Олександр (нар. 1947), піаніст, а нині викладач музичного коледжу в США.
Сестра Ірини (від другого шлюбу батька — Надія, нар. 1976), одна з учасниць проекту "Співаючі радіоведучі", працює музичним редактором на радіо "Вертикаль" в Санкт-Петербурзі.
Закінчила музичну школу при консерваторії, де навчалася грі на арфі та фортепіано. Слухаючи школяркою своїх кумирів Марію Пахоменко, Лідію Клемент, Едіту П'єху та Клавдію Шульженко, Понаровська сама поступово почала співати. З 15 років займалася вокалом у педагога Ліни Архангельської.

У 1971 році вступила до Ленінградської консерваторії.

З 1971 по 1976 рік вона була солісткою ВІА "Співаючі гітари", де їй довірили дві сольні пісні: "Непримітна краса" і "Вода буває гіркою". У баладі "Саласпілс" у неї була вокальна імпровізація. Саме звання солістки здавалося Ірі королівським титулом: "Я ніколи не виділялась в школі, не була лідером. Рівна, міцна учениця. Я не співала в хорі першим голосом. Стояла у других сопрано в останньому ряду". Потім була солісткою в "Коробейниках", де грав клавішник Олександр Зайцев, пізніше працював у "Машині часу".

У 1975 році виконала роль Еврідіки в першій радянській рок-опері "Орфей та Еврідіка". Її запросили на фестиваль до Дрездена (НДР). У Дрездені виконала дві пісні: "Люблю" композитора Якова Дубравіна і німецькою мовою — "Сідай у поїзд своєї мрії". Викликала овацію і отримала першу премію.

В 1976 році — гран-прі Міжнародного фестивалю пісні "Сопот—1976" (Польща) за виконання пісні "Благання". Дев'ять разів її викликали на заключному концерті і змусили-таки співати "на біс" у порушення фестивальних традицій.

Другу конкурсну пісню виконувала польською мовою — "Була птахом". Тріумф Понаровської в Сопоті — свідчення того, що за кордоном її прийняли як рідну куди раніше і достойніше, ніж це сталося на батьківщині. Польща носила її на руках. Як колись — Німеччина. І там, і там на журнальних обкладинках була красива жінка, яка так чудово співає. Одна з цих фотографій відкрила їй дорогу в кіно, але пізніше. В Сопоті її возили на власному "Мерседесі" з номером, де красувалося: "Ірина Понаровська". На вулицях-брали автографи. Після перемоги її готельний номер уставили кошиками квітів. Вона влаштувала в ресторані прийом для радянської делегації, бо ж загального бенкету лауреатів не було. Там , сидячи за столом спиною до залу ( бо їй так більш подобається ) - Іра приймала привітання співвітчизників. У 1970-х її титуловали так: "Фрау Фестиваль" в Дрездені і "Міс Об'єктив" в Сопоті — "за красу, чарівність і фотогенічність".

У 1976 році переїхала в Москву, де два роки була солісткою джаз-оркестру Олега Лундстрема.

У 1979 році пережила клінічну смерть черезхворобу нирок.

Починаючи з 1976 року неодноразово знімалася в кіно. У 1978 році здала випускні іспити у консерваторії і отримала диплом піаністки. На випускних іспитах вона виконувала перший концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром, 32 варіації Бетховена, п'єси Дебюссі, Шостаковича і Щедріна.

У 1980-х та початку 1990-х років активно знімалася в кіно і на телебаченні в різних музичних передачах, зокрема "Пісня року", "Ранкова пошта", "Очевидне-неймовірне", "Блакитний вогник", "Навколо сміху", "Театральні зустрічі", "Адреси молодих", "Хіт-парад Останкіно" і кожен рік в концерті до Дня міліції. Вела дитячу телепередачу "Будильник", брала участь у гумористичних проектах Ігоря Угольникова "Оба-на!" і "Кут-шоу". Радіо передавало її голос у програмах "З добрим ранком", "У робочий полудень", "До-ре-мі-фа-соль",в яких тоді дійсно виконували реальні заявки слухачів.

У 1982 році брала участь у створенні комедійного мюзиклу під назвою "Трест, який лопнув", але "Пісня Сари Бернар" в її виконанні при остаточному монтажі до фільму не увійшла.

У 1986 році пісня "Знаю — любив" в репертуарі Понаровської потрапила у хіт-парад, заведений тоді вперше в нашій країні. На телебаченні в програмі "Ранкова пошта" навіть зняли щось схоже на відеокліп. Автором слів пісні "Знаю — любив" була Джуна. Пісня "Знаю — любив" стала лауреатом фестивалю "Пісня року — 1986". До пісні "Знаю — любив" в кінці 1987 року Понаровська додала нову фарбу в зовнішності: з натуральної шатенки стала блондинкою.

У 1988 році в столичному ГЦКЗ "Росія" відбулися її перші в Москві сольні концерти під назвою "Все спочатку".

Влітку 1989 року була членом журі на Всесоюзному конкурсі молодих виконавців радянської естрадної пісні в Юрмалі. І після трьох турів виділила явного претендента на гран-прі — Сосо Павліашвілі. Ще двоє колег були з нею солідарні, але інші члени журі вирішили гран-прі не присуджувати: немає гідних. Ірина дісталася до Риги, де через хворобу перебував на той час голова журі Раймонд Паулс ( він дивився конкурс по телебаченню ) і його слово переважило сумніви.

7—8 січня 1990 року відбулася перша в СРСР благодійна програма "Телемарафон Дитячого фонду". Понаровська віддала на рахунок Дитячого фонду 10 000 рублів.

У листопаді 1992 року брала участь у шоу "Борис Моїсеєв і його леді", зробивши фурор перукою з темно-вишневого довгого волосся. Сергій Звєрєв привіз її з Японії. Вона довго мучилася сумнівами: "Як приймуть, чи не переборщили ми з кольором?". Сергій дивувався: "Вона боїться бути шикарною?" Перука ідеально підійшла до пісні "Мені плювати". А у фіналі програми "Леді Несподіванка", як назвав її Борис Моїсеєв, з'явилася на сцені у величезному чорному капелюсі. Це була перша серія капелюшного циклу Звєрєва — Понаровської.

В 1993 році вона випустила свій перший великий диск "Так проходить життя моє", а в лютому 1993 року знялася в першому своєму відеокліпі на пісню "Так проходить життя моє". На початку 1990-х виступала в дуеті з Богданом Титомиром. В середині 1990-х вела телепередачу "Фітнес-клас Ірини Понаровської", для якої вона розробила власну гімнастику і методику правильного харчування. За її словами, могла б стати лікарем, якби не стала співачкою: їй подобається зцілювати. З 15 років тримає свою фігуру під суворим контролем, не дозволяючи набирати зайві кілограми не тільки заради естетичного задоволення глядачів, але і заради власного здоров'я. Дуже любить плавати: влітку в морі, взимку в басейні; катається з сином на роликах.

У грудні 1993 року на черговому шоу Бориса Моїсеєва в концертному залі "Росія" виконала нову пісню композитора Віктора Чайки "Романс самотніх".

Восени 1996 року у віці 96 років померла улюблена бабуся Ірини — Шарлотта Арнольді, яка перша в сім'ї серйозно поставилася до боязких спроб дівчинки співати і наполягла, щоб її показали педагогу по вокалу, визначивши внучці професію і спосіб життя.

У 1997 році представила в столичному ДЦКЗ "Росія" сольну програму "Жінка завжди права". У тому ж році вийшов і другий великий диск співачки з однойменною назвою. У день останнього концерту 16 квітня, на Площі зірок естради біля центрального входу в концертний зал відбулася церемонія закладення зоряної плити імені Ірини Понаровської. Так національна музична премія "Овація" відзначила 25-річний ювілей її естрадної служби. У тому ж році вийшов компакт-диск "Жінка завжди права".

У 1998 році вона — голова журі конкурсу, ведуча і почесний гість фестивалю "Слов'янський базар".

У травні 1999 року вона разом з Сосо Павліашвілі провела вечір пам'яті співака і композитора Шандора. Пізніше записала його пісню "Розкажи мені про любов", а також дует з Сосо "Ти і я" для проекту "Зірки співають пісні Шандора". У тому ж 1999 році Ірина відкрила свій PR-клуб, на базі якого народилася ідея створення власної колекції одягу.

У 2000-х роках невдало намагалася пробувати себе в бізнесі. У 2000 році створила бренд "I-ra", а через два роки відкрила імідж-агенцію "Простір стилю". В Нью-Йорку відкрився Будинок моди Ірини Понаровської, з яким підписав контракт один з бродвейських театрів.

У 2003 році познайомилася і почала співпрацювати з композитором Юрієм Ерікона. А в кінці року взяла участь у його творчому вечорі, де виконала 2 пісні "Краплі" і "Спасибі за любов". На його пісню "Спасибі за любов" Федір Бондарчук зняв відеокліп в березні 2004 року. Також зараз називається нова концертна програма співачки, з якою вона успішно гастролює.

Трохи пізніше взяла участь у реаліті-шоу "Ти — супермодель" в якості експерта. Виступила хедлайнером на концертах "Зірки фестивалю "Нова хвиля" в Америці".

Виступ на "Легенди Ретро FM" у 2008 році стало першим концертом за попередні десять років.

31 березня 2009 року була гостем ток-шоу "Нехай говорять" на Першому каналі, присвяченого дню народження Лайми Вайкуле.

13 листопада 2010 року відбувся концерт в Санкт-Петербурзі в розважальному центрі "Гігант-хол".

називають найелегантнішою жінкою російської естради. У 1990 році представники Будинку моди "Шанель" присвоїли їй титул "Місс Шанель Радянського Союзу", а в 1998 році італійська фірма, одяг якої носили улюблені актриси Понаровської Марлен Дітріх і Ромі Шнайдер, запропонувала їй стати "обличчям" фірми.

У неї в Москві власне ательє .В кінці 2019 пройшла чутка про її бажання повернутися на сцену .

Багато часу нині проводить за кордоном, в Естонії, в старому будинку під Нарвою.

Особисте життя
Перший чоловік — Григорій Давидович Клейміц (нар. 17 серпня 1945), музичний керівник ВІА "Співаючі гітари". Прожили у шлюбі півтора року.
Другий чоловік — Вейланд Родд (Wayland Rudd) (нар. 11 грудня 1946), негритянський джазовий співак і музикант. Прожили у шлюбі сім років.
Син — Ентоні Родд (нар. 17 жовтня 1984), художник.
Третій чоловік — Дмитро Юрійович Пушкар (нар. 19 липня 1963), член президії Російського товариства урологів, член Американської та Європейської асоціацій урологів, член президії Європейської школи урологів. Є також запрошеним лектором у багатьох країнах світу (з 1986 по 1997 роки).