Мовчання

Гимн твердолобости христианства.

Все мы не понаслышке знаем и любим фильмы Мартина Скорсезе. «Таксист», «Казино», «Славные парни», «Остров проклятых», «Отступники» - этот список можно продолжать и продолжать. Редкий режиссер в наше время может похвастаться такой богатой и успешной фильмографией. А от того, что в последние годы достойных фильмов становится все меньше и меньше, мне вдвойне обидно, потому что «Молчание» разочаровательно от начала и до конца. Одноименный роман Сюсаку Эндо я не читала, поэтому сравнивать его с фильмом не стану и опираться в своих суждениях буду исключительно на фильм.

Начинается картина тем, что два гордых священника-иезуита отправляются в Японию на поиски своего наставника, якобы отрекшегося от веры. У наших героев (вестимо) водятся денежки, поэтому прокрасться как ворам в чужую страну им проблем не составляет, однако выбираются они на японский берег, и вдруг выясняется, что никакого плана дальнейших действий у них нет! Что же они в таком случае будут делать, спросите вы? Ну как же. Естественно то, что умеют лучше всего – продвигать свое христианское мировоззрение в массы! Наши «герои» начинают «просвещать» необразованных крестьян, сами при этом не уважают обычаев и верований японцев, и их совершенно не заботит, насколько ясно они доносят свои мысли до «прихожан» . С первых же минут становится очевидно, что японцы не очень вникают в суть предлагаемой им религии, и все, что они способны более или менее перенять – это внешняя атрибутика христианства. Пытаются ли наши «падрэ» исправить это недоразумение? Никак нет. Их, похоже, волнует только как бы навешать на незадачливого крестьянина свой ярлык, а там хоть трава не расти. Впрочем, этим новоиспеченные японские христиане не очень отличаются от среднестатистического современного верующего: они тоже не очень разбираются в том, во что верят и тоже не читали своей главной «священной летописи», и все, что их определяет как христиан – не вера и соответствующий образ жизни, а крестики да иконки, ну или любой другой предмет, принимаемый ими за неотъемлемый атрибут их религии. Есть в фильме и типичный «прогрессивный» христианин: он искренне верит в бога, но при любой опасности получить по башке отрекается от него, после чего бежит исповедаться и дальше себе верит, как ни в чем не бывало. И так по кругу.

Когда же появляются представители правительства Японии и начинают выбивать селянам дурь из башки, святые отцы принимаются корчить из себя мучеников и всячески страдать. Хотя достается-то на самом деле не им, а японцам, но кого это волнует, правда? И никакие вразумления высокопоставленных японцев не могут пробиться сквозь эти твердые лбы, хотя если кто и произносит в фильме здравые вещи – это японцы.

Поражает меня и то, как отображена сама Япония. Мотивация правительства Японии в фильме замолчана и никак не раскрыта, поэтому здесь она предстает как эдакий эквивалент фашистской Германии или Советского Союза (кому как больше нравится), где всех инакомыслящих порют, пытают, казнят и т.д. И правда, зачем зрителю знать все тонкости? Главное – вера! И неважно, что японцы не могли не быть осведомлены о славной истории христианства: о кровавом крещении Руси, о «святой» инквизиции – о всем том, что мы «знаем и любим» в библейской религии. Неважно, что у японцев уже есть своя вера, неважно, что принять христианство для них - значит обречь своих предков на вечные муки. Наши святые отцы решили, что жертвы здесь они, возгордились, возомнили себя Иисусами Христами и страдают, испытывая нестерпимые душевные муки от того, что из-за них гибнут обычные люди, которые толком и не осознают за что. Короче, мерзко это все.

«Молчание» прекрасно снят, отлично сыгран и его можно было бы спокойно смотреть из чисто исторического интереса, но фильм, как я изначально думала, совсем не об истории, а сюжет по большей части вызывает лишь недоумение. С одной стороны, все поступки священников можно оправдать искренней верой в то, что они делают, но с другой – фильм снят в наше время, под его идеями расписывается современный автор и посвящает его тем самым «японским христианам». Ха-ха, не смешно. Вплоть до самого конца я надеялась на некий неожиданный поворот, который объяснит и исправит всю картину, но нет: Скорсезе действительно решил, что в 21-м веке не зазорно продвигать идеи средневекового мракобесия.

Майже буквальна кіноадаптація книги.

Знову рекомендую прочитати книгу, по якій ставиться екранізація, впритул до дня перегляду фільму. Рекомендую і цей фільм.Фільм навіть дозволить краще зрозуміти деякі моменти з роману. Не знаю як буде у Вашому випадку, мені 2,5 години минулися легко й цікаво.

Сюжет можна описати так: молодий католицький єзуїтський священник прагне з товаришем віднайти у Японії 17 ст. свого наставника [отця Феррейру], який начебто зрадив вірі. У випадку його знаходження хоче з’ясувати що з ним сталося, чому сталося.

Потрапити фізично в Японію християнам того часу 1636-1640-рр. теоретично можливо, перебувати там та практикувати це як в 1942-43 р. потрапив в окупованому німцями частину СРСР і там вести якусь антифашистську пропаганду чи в Японії того ж часу проамериканську. Це період початку жорстких гонінь, переслідувань християн в Японії, яка саме розпочала самоізоляцію.

На книзі помітка вікового обмеження 18+, щодо кіноверсії твору, то у нас 16+. Можливо і не стільки із-за натуралістичної чорнухи розпоротих тіл чи відрубаних голів (з «Пеклом» точно не порівняти, хоча чередування духовних і фізичних тортур присутнє), скільки із-за потреби мати певний багаж знань і життєвого досвіду аби осягнути, що написав Сюсако Ендо і за що взявся Скорсезе. Чи зрозуміють в чому тут цікавість та екзистенційна глибина теми? Юнацький максималізм тут буде недоречним через спокусу швидкого засудження і винесення оцінок. Чому хтось зраджує вірі? Що саме змушує зректися? Що таке зректися – просто поставити ногу на зображення і все? Чому люди вмирають за віру? Чи за ту віру вмирають люди, яку їм проповідували, яку маємо на увазі ми, бачачи на екрані ті страждання?

Щодо відмінності з книжкою і не лише:
1. У книзі три священника відправилися з Португалії. Тут і згадки про третього нема. Хоча він і не потрібен взагалі.
2. Аби не начитувати увесь текст книги, бо картина б вийшла на всі 5 годин, постановники зробили на всіх етапах португаломовними ключових японців, тоді як за книгою добре володіє португальською лише перекладач.
3. У фільмі показано голландського купця, який пише свій щоденник, тоді як з книги нам не дано уявити собі як він виглядає.
4. Дуже великий плюс, що у фільмі нема музичного супроводу. Він був би зайвим, як і у книзі  Бренькати щось струнне з японськими мотивами аби підкреслити, що це Японія не було потреби (знімали в основному на Тайвані).
5. У книзі імена пишуться як Кітідзіро, Гаррпе, Мокіто. У фільмі відповідно: Кишидзіро, Гарупе (!) та Мошито.
6. У книзі японці аж так явно та часто християн не називають всі підряд «кіріщіанами».
7. Найбільш у фільмі скорочено тему добирання від Португалії до Японії. 3-4 хв. і герої вже стикуються із прибережними селянами-християнами. Експозиція недовга.
8. Зовсім не таким, а відверто противним уявляв собі образ перекладача, якого мав зіграти Кен Ватанабе. Актор, що його замінив створив цілком правдоподібного персонажа.
9. Н і у книзі, ні у фільмі напряму не заявлено звинувачень про те, що Японія сприймає на той час християнську місію як елемент колонізації своєї країни європейцями. Хіба що в «притчі» про чотирьох наложниць від губернатора Іноуе можна це зрозуміти, при бажанні.
10. У фільмі подано навіть такі знакові моменти як кружляння птаха, чорно-червоний слід крові страченого та уявлення у деякі моменти образу Господнього. Не помічено полохливих кур, рясного цитування з різних Євангелій про останній день Христа, Урабону (свята поминання). Ці моменти неодноразово трапляються в різних місцях тексту.

Скорсезе багато років цікавиться темою християнства. Не один його фільм про це або зачіпає цю тему. 23 чи 25 років хотів екранізувати «Мовчання» і після довгих зволікань таки видав.
Ендрю Ґарфілд геть нещодавно у світовому прокаті засвітився зі схожою моральною роллю у “Hacksaw Ridge”, якої чомусь не передбачається в прокаті вітчизняному (як і «Нічні тварини» не видно((.
Лише бігло перегляньте, якими проектами у своїй біографії може похизуватися оператор картини мексиканець Родріго Пріето (Rodrigo Prieto).

Задоволеність від перегляду 9,2 бала. Поки що найкраща картина 2017 р., бо непросту тему, не дуже популярного в комерційному плані жанру, зуміли без богохульства цікаво представити публіці. З залу ніхто не вийшов, практично глядачі не розмовляли між собою, перебували під враженням. До душі буквальні адаптації, аніж "варіації за мотивами".

Мовчання. Небесне і земне.
Релігійна тема є основою багатьох мистецьких творів, - і кожна з релігій, так чи інакше, знаходила своє втілення в мистецтві. Кінематограф «релігійної площини» в більшості звертався до мотивів християнських сюжетів, - або вони носили пряме втілення біблійних тем, або історій, основою якого була християнська тематика. Режисер Мартін Скорсезе звернувся до роману 1966 року Сюсаку Ендо «Мовчання», знявши однойменний історико-драматичний фільм, що присвячений поширенню християнства в Японії XVIII сторіччя, де місіонерство стикалось з переслідуванням з боку князів-сьогунів і місцевої інквізиції.
Сюжет фільму базується на історії двох священників-єзуїтів, які шукають свого зниклого наставника, отця Кріштована Феррейру, і одночасно – проповідують християнство, укріпляють у вірі тих, хто потай молиться Христу. Так, це два друга, отець Себастьян Родрігес та отець Франциско Гаррпе, їх мета спільна, - знайти наставника і створити передумови опору терору. Проте якщо перший вбачає християнство як поняття утвердження добра і справедливості, приймаючи той факт, що заради спасіння життя, ті, хто потрапляє в руки інквізиції, можуть формально відректись від нього, то для другого символіка творення добра і спасіння є другорядною. Власне автори стрічки розкривають і проблему зіткнення місіонерства та японської влади в 17 сторіччі – остання вбачала слово Христа не як ворожий світогляд, а скоріше той інструмент, що так часто використовували європейці в боротьбі за захоплення сфер впливу, невважаючи на шляхетні мотиви місіонерства – і в даному випадку поширення впливу Португалії. Скоріше, інквізиція тут була інструментом недопущення зміни політичної системи, такою собою політичною поліцією, аніж засобом боротьби за чистоту віри – оскільки головними «криштиянами» в Японії могли стати широкі маси нужденних селян, які вбачали в католицизмі шлях до раю, - як альтернативу безпросвітній нужденності. Тому власне і «інквізиція по-японські», теж жорстока у підбірці тортур і страт, робила акцент власне не на масових винищеннях (про їх оціночний розмір священники роблять «зі слів»), а на формальних зреченнях і недопущенні оформлення церкви на політичній арені. Власне-то все ніби говорить – зараз не час святих, і достукатись до небес набагато важче, і яким чином це можна зробити – а чи через формальний механізм обряду, а чи через дійсно безглузді страждання, а чи через служіння людям, розвитку суспільства… Власне, герой доводить доказ «від противного» - чи можлива поняття віри в такій країні, як Японія, коли друзі відступились і від твого вибору залежить життя інших людей? Це фільм ставить питання – а чи варто помирати за віру і чи варто, щоб за тебе помирали інші люди? Де межа відступництва? На багато питань автори не роблять однозначної відповіді – і дозволяють зробити висновок глядачеві…
З точки зору операторської роботи, музичного оформлення фільм не намагається нагнітати атмосферу, проте можна сказати, що майстерність творців стрічки дозволили створити цільний сюжет, і можна сказати – однозначно захопливий. Цю стрічку з більш, ніж серйозною тематикою, можна переглянути «на одному диханні»- і це при досить-таки значному хронометражі картини, - оскільки автори створили неабияку інтригу, відмовившись від кліше «релігійних фільмів». Автори вміло вставляють своєрідні «паузи» в розвитку подій, вміло використовують образи і символи.
Гра акторів відповідає тій концепції кіно, в якій автори не ділять персонажів на однозначно позитивних і однозначно негативних. Так, автори передають героїзм тих людей, які вважають за честь померти за віру, і одночасно виправдовують формальне зречення, розуміє поняття природного бажання жити. Актори Ендрю Гарфілд та Адам Драйвер змогли передати і внутрішні сумніви двох священників, що поїхали з небезпечною місією до Японії, проте доля приготувала для них випробування моральними сумнівами, коли від їх вибору залежить життя інших людей. Натомість образ Кріштована Феррейри, що його зіграв Ліам Нісон – це втілення досить незвичного для тих часів поняття, що релігія – це лише оболонка спілкування з чимось вічним, і що допомога людям приймає абсолютні різні форми, наприклад, у розвитку науки і медицини. Власне, автори виправдовують і японську адміністрацію, - того ж самого «інквізитора» Іноуе у виконанні Іссея Огати – так, він використовує каральні засоби, проте розуміючи, що за місіонерами так чи інакше прийде португальський вплив, і можливо – вже нова, католицька – інквізиція.
В кінцевому висновку можна сказати, що ми маємо фільм з багатьма підтекстами, він не робить якихось однозначних висновків, і повністю звільнено від обрядового пафосу, як традиційне релігійне кіно. Взагалі-то це більше фільм про життя, розвиток суспільств, думаю, він буде цікавим як масштабний, багатоплановий, фільм, що і як інша робота Скорсезе – «Остання спокуса Христа» - теж викличе немало суперечливих відгуків.
Недзельницький Андрій