Клод Шаброль

Клод Шаброль народився 24 червня 1930 у Парижі.

Його прихід у кіно почалася не з режисерських теренів, а з літературних. З середини 1950-х років він працював у журналі "Cahiers du cinema" пліч-о-пліч з Франсуа Трюффо, Жан-Люком Годаром, Еріком Ромером і Жаком Ріветта. А весь свій вільний час Шаброль присвячував читанню детективів.

Журнал "Cahiers du Cinema" своїми поглядами надихнув багатьох початківців критиків почати знімати власне кіно. Так почалася французька "нова хвиля".

Перша стрічка Шаброля — "Красунчик Серж" (1958) — стала маніфестом нового кіноруху і викликала фурор: недорогий (був знятий на гроші, отримані Шабролем у спадок) і гострокритичний по відношенню до буржуазної дійсності, абсолютно некомерційний фільм викликав, тим не менше, великий інтерес, як і наступна картина — "Кузени" (1959). В обох фільмах проявилися риси подальшої творчої манери режисера — гострий сюжет, критика буржуазного укладу життя, холодна мізантропія в зображенні провінції.

Все своє життя Шаброль є прихильником жанру "чорного детективу", проте в найкращі роки своєї творчості використав жанрові канони для гостросоціального аналізу та демонстрації широкої картини відносин всередині буржуазного суспільства. Особливо яскравим був період кінця 1960-х — початку 1970-х років: "Невірна дружина" (1969), "Нехай помре звір" (1969), "М'ясник" (1969), "Розрив" (1970), "Криваве весілля" (1973), коли критика називала режисера, його постійного співавтора сценаріїв Поля Жегоффа і актрису (і дружину Шаброля) Стефан Одра творцями "нової людської комедії", порівнюючи з Бальзаком.

Гостросюжетна фабула в цих фільмах була необхідна для того, щоб розкрити лицемірство і нерідко криміналізованість людських відносин усередині середнього і вищого класів суспільства.

У 1975 закінчився тривалий період співпраці з Жегоффом. Однак Шаброль спробував зберегти колишню творчу манеру, продовжуючи знімати "чорні детективи": "Інспектор Лаварден" (1986), "Маски" (1987), "Крик сови" (1992), в той же час вносячи розмаїтість у свої теми, екранізуючи гучні судові процеси півстолітньої давності: "Віолетта Нозьєр" (1978), "Жіноча справа" (1988); літературу XX століття: "Чужий кров'ю" (1984) за Сімоне де Бовуар, "Тихі дні в Кліші" (1990) за Генрі Міллером; класичну літературу: "Мадам Боварі" (1991) Гюстава Флобера; фольклорну прозу: "Кінь гордині" (1979) П'єра Еліаса. Цей період творчості Шаброля не містить удач і позначений почуттям втоми і холодного професіоналізму.

Всі подальші фільми давно визнаного класика стали варіаціями знайомого жанру — детективами в буржуазному середовищі. Почав Шаброль теж з класики — першої в ряду стала "Бетті" (1992). Своє "Пекло" (1994) Шаброль не без гумору назвав "останнім марксистським фільмом", але тему класової боротьби і повстання мас виразно розкрив, швидше, у фільмі "Церемонія" (1995), звівши в дуеті актрис Ізабель Юппер і Сандрін Боннер. Після уїдливої поліцейської комедії "Ставок більше немає" (1997), Шаброль відзначив черговий ювілей — картина стала 50-ою в кар'єрі режисера.

Психологічний трилер "У серці брехні" (1999) дозволив Шабролю пофілософствувати: "Коли всі брешуть, то брехня зникає, а коли всі винні, то винен ніхто". Після фільму Шаброль несподівано сам зрадив свою Музу: він розлучився з Одра і тут же одружився на Орор Пакісс — з цією жінкою він пропрацював на знімальному майданчику з 1959 року.

Серед останніх робіт режисера фільми: "Спасибі за шоколад" (2000), серіал "Небезпечні" (2001), "Квітка зла" (2003), "Подружка нареченої" (2004), "Комедія влади" (2006), "Дівчина, розрізана навпіл" (2007), серіал "Новели Гі Де Мопассана" (2007—2008), "Белламі" (2009).