Рецензія на фільм Наркокур'єр: скільки коштує пробачення

21 лютого в прокат виходить нова пронизлива історія від Клінта Іствуда. Факти ICTV вже подивилися стрічку і діляться власною думкою.

Сюжет

Жити сьогоднішнім днем, робити лише те, що подобається, поставити сім’ю на другий план і на старості років лишитися бажаним чоловіком, татом та дідом. Звучить нереалістично, чи не так? Але Клінт Іствуд у своєму новому фільмі Наркокур’єр переконує, що так можна.

Головний герой Наркокур’єра – ветеран Корейської війни Ерл Стоун. У свої 80 з гаком років він веде життя статечного гедоніста: подорожує штатами, зависає у барах та полюбляє засинати в обіймах мінімум двох жінок. Хоча за таке задоволення доводиться платити.

Впертий, старомодний, навіть ретроградний, Ерл поводиться так, неначе житиме вічно. Він приділяє більше уваги квітам, які вирощує на продаж, аніж власній сім’ї.

Вони квітнуть один день, а тоді в’януть. Вони заслуговують часу та зусиль.

Проте, коли класичний бізнес вбиває інтернет-торгівля, і Ерлу доводиться шукати опору, виявляється, що нікому він не потрібен. Тож дідусь вирішує це виправити і хапається за несподіваний шанс підзаробити. Всього-то й треба: перевезти невеликий вантаж для підозрілих мексиканців.

На диво, це спрацьовує. Не кур’єрська робота, бо тому, хто Америку проїхав вздовж і впоперек, неважко сходити в черговий рейс. Спрацьовує ідея примирення з родиною.

Виявляється, трохи уваги і кругла сума лікують будь-які образи. Як би не хотілося заперечити, але герой фільму Наркокур’єр своїм прикладом доводить, що нікому не вигідно ображатися на вас до скону.

От тільки робота перевізника для картелю має два недоліки. По-перше, важко зіскочити. Адже регулярні легкі гроші затягують. Особливо, коли навколо так багато людей, готових допомогти їх витратити. По-друге, систематичне порушення закону рано чи пізно виходить боком. Тому головне – встигнути вхопити бажане до того, як тобі наступлять на хвіст.

Режисер

Клінт Іствуд вміє знімати варті уваги драми. Хоча буває й перегинає палку, як в останній картині 15:17 на Париж про ледь не документальне і нудне захоплення поїзда. Стрічка Наркокур’єр теж заснована на цілком реальній історії Лео Шарпа. Чоловік прославився на всю Америку, коли потрапив на шпальту The New York Times. У глибокій старості він роками перевозив наркотики для найбільшого мексиканського картелю Сіналоа.

На щастя, Клінт не став дослівно переказувати його історію. Натомість сценарій написав Нік Шенк, з яким вони разом випустили десять років тому іншу хорошу драму – Гран Торіно.

Іствуд-режисер залишився вірним своєму стилю. Наркокур’єр не може похизуватися екшеном, чи дорогим відеорядом, проте кіно зроблено якісно і з душею. Глядачів занурюють у розмірене життя головного героя, де кожна нова ходка стає буденним рейсом.

Ви разом з Ерлом будете безтурботно підспівувати кантрі-радіо, поки за вікном його пікапа змінюються краєвиди різних штатів. І байдуже, що в багажнику сотні кіло кокаїну, адже Іствуду вдається показати героя не покидьком, який допомагає розповсюджувати наркотики, а людиною, вартою співчуття. Не в останню чергу, звичайно, завдяки діалогам та взаємодії персонажів.

Актори

Головну роль у фільмі Клінт виконав сам. У травні діду виповниться 89 років, тож він ідеально зобразив свого персонажа. Старий ледве волочить ноги, проте має таку жагу до життя, що здатен півдня провести за кермом, а потім ще й розважитись з дівчатами. Так само й Іствуду вистачає запалу, щоб головувати на знімальному майданчику у такому поважному віці.

За наркокур’єром, як водиться, мають ганятися охоронці правопорядку. В даному випадку – агенти Управління по боротьбі з наркотиками Бейтс та Тревіно.

Роль Бейтса виконав Бредлі Купер (Народження зірки), його героя щойно перевели з Нью-Йорка, і він дуже хоче вислужитися, аби вшитися з цього посереднього відділку. Його напарник Тревіно, навпаки, давно тут осів, завів п’ять дітей і нікуди не поспішає. Ця роль дісталася “ветерану” екранної боротьби з наркоторговцями Майклу Пенья (серіал Нарко: Мексика). А керує ними спеціальний агент у виконанні Лоуренса Фішборна (Матриця).

На відміну від кримінальних екшенів, ці троє не стають головними дійовими особами. Агенти лише відтіняють персонажа Іствуда, показуючи, що всі герої, в першу чергу, – люди. У кожного з них різні життєві обставини та драми, і кожен сам обирає свій шлях, але помилки та втрачений час роблять їх багато в чому схожими.

Враження

Фільм Наркокур’єр вийшов якісною повільною драмою в стилі Клінта Іствуда. Сюжет нікуди не поспішає, показуючи героя, котрий живе, як уміє. Місцями такий неспішний ритм може приспати, зате Іствуду вдалося зробити стрічку правдоподібною, живою та емоційно насиченою.

Персонажі розкриваються не в погонях, а в діалогах. І не важливо, чи це балачки ні про що з наркоторговцями під час отримання вантажу, чи розмова з правоохоронцем у придорожній забігайлівці. Тут кожна поверхнева, на перший погляд, фраза може виявитися життєвою мудрістю.

Даний фільм про те, як часто ми забуваємо про інших та живемо так, неначе попереду ще купа часу. Це дає хибну ілюзію того, що можна відкласти близьких людей на завтра, а друзів – на післязавтра. Зустріч неважко перенести на потім, коли буде менше роботи, а день народження пропустити не страшно, адже через рік буде ще один.

Але настане день, коли озирнешся, а навколо – нікого, лише наслідки численних неправильних кроків. Радує те, що Іствуд запевняє нас: другий шанс завжди є, і виправляти помилки ніколи не пізно. Правда й ціна прощення може виявитися захмарною. Хоча, можливо, старигань Клінт намагається переконати в цьому, у першу чергу, себе самого.