Трафік

Оскар - 2001, "Найкращий фільм", номінант

Кінофільм “Трафік”, знятий за мотивами британського телесеріалу 1989 року, неначе робить зріз дійсності, обираючи з усієї сукупності можливих розповідей про людей, пов’язаних із наркотрафіком, три майже самостійні історії.

Перша - лінія поліцейського Хав’єра Родрігеса, яка розповідає про корупцію, злиття мафії та влади, кругову поруку, а оскільки все це відбувається територіально у Мексиці, то вона, як на мене, певним чином грає на протиставленні корумпованих мексиканців героїчним американським федералам, а також нецивілізованих людей, які вважають, що наркоші лікуються виключно передозом, цивілізованим людям, які впевнені, що наркоманів можна і треба лікувати.

Друга - лінія керівника Управління з контролю за наркотиками Роберта Уейкфілда, принципового і кристально чесного чоловіка, який прагне врятувати країну, не помічаючи до пори біди у власному домі. Основна ідея цієї лінії перекликається із кінофільмом “Реквієм за мрією”: наркотики не зважають на вік, стать і соціальний статус, і кожен може стати жертвою. Від себе додам, що пасаж, висловлений шістнадцятирічною дівчиною про те, що “у нашому віці простіше дістати наркотики, ніж алкоголь”, виглядає непривабливим маркером американського сьогодення.

Третя - лінія дружини наркобарона Хелени Айяли, яка, дізнавшись про незаконний бізнес чоловіка, постане перед нелегким вибором: відмовитися від забезпеченого існування задля чистої совісті чи спробувати повернутися до імітації норми. Хоча насправді мук вибору тут як таких і не було, так що...

При спробі дати собі відповідь на питання, про що цей фільм, спершу нічого, окрім “Наркотики - це погано”, чомусь на думку не спадає. Цей постулат можна розвивати далі, сказавши щось на зразок “Наркобізнес - немов стоголова гідра: рубаєш одну голову - виростає дві”. Кінцевим же висновком може бути “Система працювала, працює і буде працювати, хай там що”.
Але є і одна доволі несподівана ідея: “Трафік” - це насправді фільм про сімейні цінності. Адже по суті основною мотивацією всіх основних героїв, і позитивних, і не дуже, на повірку виявляється вірність інтересам членів своєї родини (ну, напарник - це теж майже родина, якщо родини у тебе нема). А чи варто було сімейні цінності пропагувати таким чином (якщо ви розумієте, про що я) - тут питання лишається відкритим.

Із плюсів: Усвідомлюючи жанрову приналежність фільму, умовність головних героїв та відсутність чіткого поділу на протагоністів та антагоністів, розумієш, що від сюжетної лінії можна чекати будь-яких поворотів (в рамках здорового глузду, звісно). Цей факт підтримує постійний глядацький інтерес під час перегляду, а це важливо, зважаючи на тривалість кінокартини.

Однозначно можна сказати, що фільм намагається передавати правильний соціальний посил, незважаючи на те, що скоріше окреслює проблему, аніж пропонує якісь рішення.

Також кінокартина характеризується атмосферним музичним оформленням та цікавими, хоч і не до кінця новаторськими, кольоровими рішеннями.

Із мінусів: По-перше, намагання вмістити у картину максимум від сюжетних ліній оригінального серіалу та доволі неквапливий темп, який насправді необхідний, щоб встигати слідкувати за розсипом подій та персонажів, неначе грають із нею злий жарт. Адже 2 години 27 хвилин для фільму повчального, часто розмовного, місцями неяскравого - це все ж доволі багато. І найцікавіше, що коли ти нарешті втягуєшся в сюжет і перестаєш поглядати на годинник - отут-то він несподівано і закінчується!

По-друге, доволі важко, як на мене, говорити про акторську гру у фільмі, де колоритних персонажів по суті немає, та і головних героїв (майже) теж. Запам’ятовується загальна сюжетна канва і відчуття, але навряд чи ви будете цитувати якогось конкретного персонажа із цього фільму років через 10 після перегляду.

По-третє, забарвлення кожної сюжетної лінії у свій колір хоч і вносить свою родзинку, але разом із тим викликає певні питання (принаймі, у мене).

Так, мексиканська сюжетна лінія не просто забарвлена жовтим, вона неначе знята на стару зернисту плівку, що викликає у глядача відчуття, що саме у цій частині фільму буде відбуватися якийсь абсолютний треш. Зважаючи на контраст із вилизаною та незернистою “американською” картинкою, задаєшся питанням: у нас і тут протиставлення “цивілізованих” американців “страшним і диким” мексиканцям? А якщо і ні, мене особисто цей кольорово-якісний контраст доволі сильно дратував, дуже знижуючи інтерес до подій мексиканської лінії (а саме вона якраз найбільше подіями і насичена).

Лінія Огайо витримана у синьому стриманому тоні. А чому? Бо у ній більше про політику і переговори на фоні прихованої родинної трагедії? Чи просто у Огайо часто дощ іде? Так наче ні, це скоріше стосується північних штатів...
Окей, це був жарт. Не було б багато питань до синього кольору, але чому тоді лінія Каліфорнії взагалі не містить кольорових фільтрів? Червоного, або оранжево-сонячного, наприклад? Із таким концептуальним підходом виникає відчуття, що перші дві лінії - неначе відхилення від основного сюжету, тоді як каліфорнійська - основна. Але ж це насправді не так, усі лінії сюжетно рівноцінні!

Ще більш дивним на фоні цих кольорових експериментів виглядає перетинання персонажів із різних ліній або зміна локацій, коли ти перестаєш розуміти, прив’язаний кольоровий фільтр до місця дії, чи до лінії? Приїжджає, наприклад, Хав’єр Родрігес у Каліфорнію - і він уже без жовтого фільтра, отже маємо прив’язку до місця дії! А от коли Хелена Айяла приїжджає у Мексику, жовтий фільтр на її персонажа не поширюється, тож тут у нас прив’язка до лінії. Роберт Уейкфілд взагалі літає по всій Америці, і синій фільтр на ньому то є, то нема...

Насамкінець мені взагалі почало здаватися, що кольорові фільтри були просто вигадані для неуважних глядачів, які не можуть швидко розібратися у мішанині персонажів, а тому на перших порах потребують постійних підказок і нагадувань. Далі ж за цим уже можна настільки ретельно і не стежити.

Четверте (доволі суб’єктивне) - із тих чи інших причин фільм мене банально не зачепив. Він не викликає емоційного катарсису, як, наприклад, “Реквієм за мрією”, не іронізує над проблемою, як “На голці”, у ньому не відкриваються несподівані та невідомі речі, він не тримає у такому напруженні, як “Сікаріо”, не поринає у філософські роздуми про причини і наслідки. Він просто розповідає. Розповідь непогана, але, вочевидь, просто хотілося чогось більшого.

П’яте (ще більш суб’єктивне) - завершення деяких сюжетних ліній не виправдало очікувань.

Увага, спойлери!

Мексиканська лінія. Коп, який виявився чесним і вчинив правильно, плюс помстився за напарника, дивиться бейсбол на освітленому стадіоні, який він сам і попросив за свою допомогу американським спецслужбам. Стадіон побудували не за один день, тому очевидно, що у копа все добре. І не те щоб я розбиралася у тому, як працює кримінальний бізнес, але десятки переглянутих кінокартин на кримінальну тематику поселили у мені упевненість в одному: стукач обов’язково буде покараний. Навіть якщо голова картелю заарештований, хтось мав би прийти на його місце і помститися, це обов’язково мало статися.

З іншого боку, як на мене, виконавець ролі копа Бенісіо Дель Торо має яскраво виражену негативну харизму. Він часто грає або негативних персонажів, або дуже полемічних в плані моралі, і тому виписування його персонажа у якості мало не лицаря у сяючих латах, що готовий повернутися у свою країну із ризиком для життя, і просить не для себе, а для бідних мексиканських бейсболістів, було неочікуваним, але не у хорошому сенсі. Особисто я до самого кінця чекала, що виявиться, що цей персонаж сидить на зарплаті у тіхуанського картелю.

Таким чином, сюжетна лінія могла б скінчитися як драма про те, що маленька людина не може перемогти корумповану систему, або як драма про те, що у такій системі чесні люди не виживають, тож необхідно бути сволотою. А вийшов непереконливий і доволі умовний хепі-енд.

Лінія Огайо. За рівнем нагнітання я також очікувала двох можливих варіантів розвитку подій. Герой міг би пробувати рятувати Америку, паралельно приховуючи від суспільства дочку-наркоманку, і став би прикладом вимушеної лицемірності, характерної для політиків загалом. Такий фінал став би підтвердженням максими Доктора Хауса про те, що “всі брешуть”. З іншого боку, герой міг би займатися порятунком Америки у той час, як десь у притоні його дочка помирала від передозування. Сімейна трагедія змусила б його повністю переосмислити життя і віддалитися від світу із розумінням того, що він не здатен нікому допомогти, або ж перетворила б його на остаточного лицеміра. Однак ми знову маємо відносний хепі-енд: людина залишає посаду, на якій могла б зробити багато хорошого, і їде у наркоцентр “підтримувати” дочку (а насправді, мабуть, просто приглядати за нею, щоб знову не втекла). Де ця людина буде брати гроші на утримання сім’ї, якщо вона пішла з роботи - питання за кадром. За кадром лишилися і причини перетворення дочки на наркоманку. Якщо це класичне “з жиру біситься”, то очевидно, що це ніде не ділося. Тим більше, якщо єдиною причиною перебування її на лікуванні є, схоже, воля батьків. Як тільки контроль за нею ослабне - все почнеться спочатку, і жертва пана судді буде, схоже, марною.

Єдиним справді відповідним духу фільму і моїм очікуванням є фінал каліфорнійської лінії. Наркобарон на волі. Його дружині наплювати на все, крім своєї сім’ї та її благополуччя, вираженого у красивому будинку, машині та слугах. Взявши один раз активну участь у справах чоловіка і повернувши ситуацію на свою користь, вона знову буде грати роль матері та дружини, лицемірно закриваючи очі на все, що не вписується у її рожево-карамельну картинку, і на будь-які моральні забобони. Такі люди справді існують, їх немало, і тільки у такій критичній ситуації і можна роздивитися їх справжнє нутро. Отут мої оплески!

Резюмую: за всіма показниками я мала б бути у захваті від подібного кіно, але лише одна лінія із трьох спрацювала як треба. Вочевидь, щось пішло не так, але граючись у хепі-енди без хепі-ендів, фільм застряг десь між обнадійливим і депресивним, так до кінця і не визначившись, що він таке.
Не берусь прогнозувати, кому сподобається, але любителям неквапливих серйозних драм у будь-якому разі варто спробувати, адже наведене вище - моя виключно суб’єктивна думка.