Дівчина у потягу

Останній вагон долі

Жанр детективу в контексті повнометражного кіно об‘єктивно переживає не самі найкращі часи – хоча в серіалах ніколи не був забутий. Зазвичай невеличкі, чисто декоративні елементи детективної складової додають в бойовики, проте зазвичай «чистий» детективний сюжет вже рідкість. Знахідкою на загальному фоні можна назвати драматичний трилер «Дівчина у потягу» режисера Тейтома Тейлора за однойменним романом Полі Гоукінз.
Власне, «Дівчина у потягу» - це власне не тільки історія Рейчел Вотсон, жінки, що кожного дня їде в Нью-Йорк з передмістя, лишень щоб вештаючись по місту провести день, заради «від чарчини до пляшки» ввечер. Життя героїні пішло вниз, - після того як кинув чоловік. Це і історія ще двох жінок – Анни та Меган Гіпвелл, які напряму переплітаються з історією головної героїні, і також викладені детально та рельєфно.
Власне, сюжетна лінія розпочинається, коли Рейчел одночасно стає чи то свідком, чи то підозрюваною у вбивстві. Поряд з цим в історію входять її спостереження, що вона бачила з вікна поїзду – і ось тепер змістом життя стає бажання розібратись, - що сталось насправді і в тунелі, поряд з яким стався злочин, і що – вона бачила з вікна потягу, і - в житті, і чи сможе вона перебороти силу обставин.
Фільм стилістично має нелінйну форму викладання сюжету, він переносить глядача одночасно і в різні часові проміжки, і одночасно викладає історії життя трьох героїнь. Насправді, завдяки майстерній операторській роботі, і продуманому сценарію всі ці частини надзвичайно майстерно припасовані, і навіть мінорні, холодні інтонації у кольорі, поряд з неспішним темпом – прям-таки затягують у вир подій.
Музичні інтонації картини - важкі, проте вони щирі і безпосередні. Автор не намагається прикрашувати дійсність, всі герої вимушені боротись за крихти щастя…
Дуже цікаві три жічночі образи картини: Рейчел – у виконанні володарки Золотого Глобусу Емілі Блант – жінки, що свідомо чи півсвідомо почала, можливо, головну битву свого життя як з алкоголем, так і в бажанні вирішити ребус злочину; Анни Вотсон (Ребекка Фергюсон) - героїні, що заради любові до дитини намагається змиритись зі складними зовнішніми життєвими обставинами; Меган (Хейлі Беннет) – чуттєва, проте слабка у контролі пристрасті… Так само і чоловічі образи - що представляють різні соціальні прошарки, - і якими керують у житті або пристрасть, або розрахунок. Всі ці герої розкриваються поступово, цей процес такий самий інтргиуючий, як і власне детективна складова.
Як підсумок. Нажаль, я не знайомий з текстом книги – проте кінорезультат вийшов нетривіальний, як для голлівудського, який більше тяжіє до європейського кіно. Відмінний фільм на вечір для вдумливого і уважного глядача, що поєднує глибоку драматичну і інтригуючу детективні складові.

Недзельницький Андрій

«Ты увидишь то, что причинит тебе боль»
Остросюжетный триллер «Девушка в поезде» - творение писательницы и сценариста Полы Хокинс и режиссера Тейта Тейлора. Одноименная книга стала бестселлером по версии The New York Times еще в 2015 году, и, конечно, ее взялись экранизировать. После прочтения книги я очень долго ждала фильм, боясь, как бы там чего не упустили, не изменили метод повествования, и, что же из этого вышло.
Фильму «Девушка в поезде» пророчили успех «Исчезнувшей». В целом же, общего между этими фильмами крайне мало.
Итак, каждый день поезд проносит девушку с разбитым сердцем по имени Рейчел Уотсон мимо дома, где она видит очаровательную пару, которая кажется ей идеальной. Рейчел, проезжая мимо каждый день по-своему к ним привязывается и даже дает им имена - Джесс и Джейсон. К слову, эта пара живет по соседству со старым домой самой Рейчел, в который ее бывший муж привел свою любовницу.
Эмили Блант потрясающе сыграла. Она на столько реально показала разбитую женщину, которой ужасно сложно пережить развод, которой изменяли, а потом и вовсе оставили ради другой, что в ее героине нет ни минуты сомнения, ей сразу же веришь, а смотря в эти огромные голубые глаза, которые наполняются слезами – искренне хочется ее пожалеть. Благодаря Эмили, можно даже захотеть простить героине то, что она безбожно пьет, драматизирует и катится в самую пропасть. Но сейчас сложно симпатизировать хоть кому-нибудь в этой истории. Как и непросто наблюдать за деградацией пьющей женщины, которая не может отпустить бывшего в своих бесконечных попытках с ним поговорить и полном нежелании смириться с тем, что она больше ему не нужна. А она все упивается тем, что делает ей больно, возвращая взор к дому бывшего мужа и его новой семьи.

В то же время мы переносимся в жизнь той самой любовницы, Анны Бойд (Ребекка Фергюсон), которая страдает от настырности Рейчел, ведь «сумасшедшей бывшей» так и не удается оставить в покое мужа Анны – Тома (Джастин Теру, которого можно было видеть в сериале «Оставленные»). Она продолжает оставлять сообщения, названивать и иногда шататься у их дома. Анна имеет всё, что принадлежало Рейчел: любящий муж, красивый дом и очаровательную малышку. Какое-то время даже кажется, что Анна - единственная девушка, у которой здесь нет проблем с психикой. Но каждое появление Рейчел тревожит Анну, рождает в ней страхи, подозрения и ревность. «Я постоянно говорю себе, что это полная чушь, но не могу избавиться от чувства, что между ними что-то есть. Я постоянно себя спрашиваю: как он мог, после всего, что она ему устраивала, устраивала нам? Но потом я понимаю, что такое иногда случается. Люди, с которыми вас связывает общее прошлое, не отпускают вас, и, как бы человек ни старался, он не может освободиться от этой зависимости и стать по-настоящему свободным. И через какое-то время может перестать сопротивляться.»
А вот та самая «идеальная Джесс», которую на самом деле зовут Меган Хипвелл (Хейли Беннет), - подрабатывает няней у той самой Анны. Меган совсем не торопится заводить собственных детей. Хотя ее муж, Скотт (Люк Эванс) настаивает на этом. Но для Меган - быть просто женой, а уж тем более, домохозяйкой - крайне мало. Так что, жизнь Меган уже не кажется столь идеальной изнутри. И у этой девушки есть явно больше секретов, чем нам кажется.
В очередной раз проезжая мимо дома Хипвеллов, Рейчел видит нечто шокирующее, то, что рушит идеальную картинку. И это перевернет ее жизнь.
Проснувшись дома, вся в крови, Рейчел понимает, что абсолютно ничего не помнит с прошлой ночи. А тем временем, Меган Хипвелл бесследно исчезает. Думаете уже знаете конец истории? Могу поспорить, что нет.
Это неплохой психологический триллер, который держит в напряжении от начала и до самого конца. Здесь много драмы, много отчаяния и слепой надежды. Временами создается впечатление, что кино затянулось, но в тот самый момент на экране меняется угол обозрения. Вполне возможно, что до той же «Исчезнувшей» это кино не дотянет, но внимания оно однозначно стоит.
Поклонники книги не останутся разочарованы, а те, кто услышит эту историю впервые – ей есть, чем вам удивить.
Ведь чужие тайны могут быть не только опасны, но еще и страшно интересны.

Прем’єра в деяких країнах відбулася на день-два раніше, аніж в Україні. Різними були враження та відгуки глядачів. Перша думка-порада, вийшовши щойно з кінозалу - потрібно дивитися фільм суцільно, бажано не переривати перегляд, стежачи за ходом подій. Останні дещо розкидані в часі вимагають складення до купи. Природно і мотиви різних дійових осіб тоді вирисовуються. Хвилин за 15 до фінальних титрів Вам може здатися, що все вже ясно. Але додивитися до самого кінця варто. Себто екранізація однойменного роману для уважної аудиторії. Жанр вимагає.

З упередженням в хорошому сенсі ставлюся до акторських робіт Емілі Блант. Грає різносторонні ролі без провалів. Апріорі подобається. Її героїня нинішня Рейчел Вотсон вимагає всебічних навичок зіграти алкоголічку без особливого стажу, загублену по життю молоду жінку, що не може мати дітей, а колишній чоловік щасливий з іншою. Британку, яка часто напідпитку, грає добре. Там, де її б’ють (б'є) – дещо по-термінаторськи, неправдиво жваво-тверезо поводить себе. Allison Janney, яка тут грає детектившу, не дуже сприймалася – спливали з пам’яті її комедійні Образи. Схожа на лисичку Haley Bennett зіграла пристойно, як і її шведська колега Rebecca Ferguson. Запам’ятаються. Звісно це суб’єктивні смаки та вподобання.

Про сюжет достатньо у анотаціях та трейлері. Оскільки в самій задумці провідна роль належить авторці роману (Erin Cressida Wilson), то режисеру слід віддати належне, що принаймні не зіпсував. Хоча самої книги я не читав, як думаю, і більшість вітчизняних глядачів. Добре це чи погано хтозна. Бракує жвавості, побільше б вкраплень гумору, бо смішних епізодів чи реплік буквально 3-4 (це і з реакцій залу також взято). Незрозумілою залишалася поведінка, відсутність реакції Анни (дружини екс-чоловіка головної героїні) в сцені фінальних розборок. Потім автори таки довели її до кінця. Тут вбивають на її очах в неї ж вдома, а вона споглядає і навіть сама не намагється спробувати втекти. А якби результат там був інший - далі б собі жила наче нічого не було?
При бажанні можна було ввести ще одного-двох підозрілих героїв аби ще більше накрутити. Але широка аудиторія мабуть не сприйняла таку зайвість.

За останні дві доби після запуску оцінювання рейтинг на IMDB скотився з 7,4 до 6,7 на мить публікації рецензії.
Rotten Tomatoes також наразі дає низькуваті 5,7 (на основі 65 рев’ю).
Ставлю 8. У цій цифрі два бали за участь та гру Емілі Блант.

Цікавинки не автором помічені:
1. Блант вдруге граючи бездітну героїню, в справжньому житті дізнається, що вагітна.
2. Дописувач Irish Times помітив в одній зі сцен за лівим плечем згаданої Емілі настільну гру на поличці «1,000 piece» - гра в пазли з картинок, що треба зібрати. Це може бути несвідомим режисерським натяком, ходом.
3. Однойменний фільм 2013 р. не має нічого спільного з цим.
4. Найчастіше оглядачі порівнюють містичний «The Girl on the Train» із психологічним «Gone Girl», що був минулого року в прокаті (Бен Афлек і Розамунд Пайк).