Англійський пацієнт

Оскар - 1997, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “У бурных чувств неистовый конец” В.Шекспір, “Ромео і Джульєтта”

Уважний глядач зможе виділити для себе у цьому фільмі декілька смислових пластів. Скоріш за все, керуючись своїми внутрішніми відчуттями, поглядами і досвідом, якісь із них він виведе для себе на перший план, а чогось може навіть не помітити, і це, мабуть, нормально для фільму, покликаного у першу чергу звертатися до емоцій.

Перший пласт - це, безумовно, тема кохання, або ж навіть, скоріше, тема дослідження кохання, що межує із іншою, не менш важливою, темою подружньої невірності. Ключове питання, яке піднімається тут - які вчинки можна або не можна виправдати коханням, і, судячи із рецензій, воно прекрасно розділяє глядачів на переповнений табір романтиків, що вірять у те почуття, яке вище за будь-які інші, і нечисленний табір принципових, які вважають, що зраду не можна виправдати нічим.

Тут же можна згадати і про наявність іншої любовної лінії, яка виглядає більш оптимістичною через відсутність озвучених сюжетом моральних заборон і, вочевидь, слугує маяком для того самого нечисленного табору принципових, виглядаючи певною антитезою до основної лінії.

Другий пласт - це питання космополітизму та патріотизму, яке буде полемічним для кожного глядача, хоч із самого початку і зрозуміло, якої позиції дотримуються автори. Що можна зробити і чим пожертвувати задля життя та здоров’я коханої людини? Яка різниця, хто переможе, якщо вся одно якісь люди загинуть у процесі? Чому події, що не мають стосунку до конкретних людей, здатні зробити з них ворогів? Фільм дає відповідь, але результат, до якого приходять герої, натякає на те, що відповідь на ці питання кожен глядач має шукати самостійно, принаймні, якщо не бажає для себе подібного кінця. У певному сенсі у цьому пласті також використовується прийом антитези, коли мультинаціональна дружна компанія героїв-дослідників-науковців протиставляється розрізненості і ворожості решти світу.

Із плюсів: не можна не зазначити прекрасне зображення епохи, візуальний ряд, музичне оформлення та акторську гру. Сукупність цих компонентів зазвичай здатна витягти на більш-менш пристойний рівень навіть кінокартину із дуже слабким сюжетом, а це далеко не наш випадок. Тим більше, вказані компоненти створюють неповторну атмосферу, зображають і відтіняють як загальний настрій, так і штрихи емоцій героїв.

Цікавими виглядають образи головних героїв, виписані доволі дрібними штрихами. Не в останню чергу це завдяки літературній основі, однак виконавці головних ролей роблять свій внесок, додаючи їм власне обличчя. Завдяки цьому ми бачимо, наприклад, Алмаши (Ральф Файнс) як людину прохолодно-стриману, що ховає пристрасть всередині і здатна висловити її одним поглядом, сприймаємо Кетрін (Крістін Скотт Томас) як жінку далеко не красиву, але елегантну, дотепну і цікаву, впевнену в собі і доволі нетривіальну,, Ханну ж бачимо нехитрою, відкритою, скромною, але сильною (саме такі емоції часто викликає у глядача обличчя Жульєт Бінош).

І що б там ми собі не думали про морально-етичний посил кінокартини, вона не стільки нав’язує свою позицію, скільки запрошує глядача подумати над тим, які цінності близькі саме йому.

Із мінусів: Фільм розповідає дві паралельні історії, які доповнюють одна одну. Але моя суб’єктивна думка полягає у тому, що наскільки цікаво спостерігати за основою лінією графа Алмаши і Кетрін, що розгортається на фоні воєнних подій і постійної боротьби із собою, настільки ж нудно стежити за великим цукровим коханням медсестри Ханни. Єдина причина для його появи - це, вочевидь, війна і постійний страх смерті, який штовхає людей у обійми одне одному, немов востаннє.

Так, можна заперечити, що велике кохання Кетрін і Алмаши нам теж не надто обгрунтували. Але у цьому випадку обидва персонажі розкриті достатньо, щоб ми могли, знаючи їх внутрішню сутність, робити припущення про причини появи їх взаємного почуття. Наприклад, відверто маскулінного Алмаши зацікавила жінка, “нетипово” смілива і яскрава як особистість, у той час як Кетрін є жертвою свого власного вибору (вийти заміж за найкращого друга задля власного комфорту), і оскільки її внутрішня потреба у пристрасті і силі ніде не ділася, її чоловік же занадто м’який і поступливий для її жвавого та сильного характеру, то природньо, що вона знаходить для свого почуття більш прийнятий об’єкт.

У випадку Ханни ж ніякої різниці ми не бачимо. Чому саме Кіп, а не Девід, наприклад, він теж нічого із себе? Що такого особливого у почуттях цих двох персонажів, щоб ми мали переживати за їх світле майбутнє? Особисто я для себе відповіді не знайшла.

Також слід зазначити, що з часом глибоке і беззастережне співчуття до головних героїв та їх драми у мене поступово змінюється додатковими питаннями. Просто цікаво, чим би закінчилося почуття Алмаши і Кетрін, якби вони вижили і пережили війну? Алмаши знатного роду, має доволі домінантий характер, Кетрін також не ніжна троянда, якій доволі ролі другої скрипки у родині. Вона звикла все вирішувати сама, а не звітувати перед кимось. З іншого боку, її чоловік не викликає у неї пристрасті, але він її любить, вони добре одне одного знають і розуміють. Чи не вийшло б так, що “велика любов” - це насправді просто сильна пристрасть, яка швидко б згасла, і таким закоханим краще взяти приклад із безсмертних “Ромео і Джульєтти” та просто померти в один день? З іншого боку, якщо показане у фільмі - не велике кохання, а банальний адюльтер, тоді результат можна вважати чимось на зразок розплати, так що в кінці-кінців навіть найвибагливіший глядач має бути задоволений.

Не можна також не згадати про тривалість фільму і повільне розгортання дії. Це однозначно не заважає перегляду лише у тому випадку, коли ти глибоко проникаєшся почуттями героїв і щиро у них віриш, а тому тобі цікаво за ними спостерігати. У іншому ж випадку є ризик занудитися ще після першої години перегляду.

Резюмую: Логіка потребує доказів, а віра базується на бездоказовому і сліпому. І чим більше у тобі віри, а особливо - віри у прекрасне, добре і вічне, і звісно ж, у кохання, тим більш вартісним і привабливим буде для тебе цей фільм. Людям же надміру високоморальним і/або дуже патріотично налаштованим краще не псувати собі настрій.