Мерилін Монро

Норма Джин Бейкер — дочка Гледіс Монро Бейкер і Мартіна Мортенсона, але на час народження вони вже були розлучені й батьківство викликає сумніви. Протягом усього свого життя Мерилін Монро заперечувала, що Мортенсен був її батьком. Вона сказала, що в дитинстві їй показали фотографію чоловіка, котрого Гледіс назвала її батьком — Чарльза Стенлі Гіффорда.

Легенда стверджує, що Норму Джин назвали на честь двох великих актрис того часу: Норми Талмадж і Джин Гарлоу. Мати актриси, Гледіс, працювала в кінолабораторії і захоплювалася та з великою увагою розглядала кадри з Нормою Толмедж, зіркою німого кіно. Згодом, коли у Гледіс народилася дівчинка, вона вирішила назвати дитину на честь улюбленої актриси. Проте своє друге ім'я Норма Джин отримала не на честь голлівудської діви Джин Гарлоу — на момент народження дівчинки актриса називалася Харлін Карпентер: Джин Гарлоу вона стала тільки 1928-го, коли Нормі Джин було два роки[1].

Гледіс була психічно неврівноваженою і фінансово неспроможною піклуватися про малу Норму Джин, тому вона віддала доньку до названої сім'ї: Алберта та Іди Болендер із Каліфорнії. Там Норма прожила до семирічного віку.

1933 року Гледіс купила будинок і забрала до себе Норму Джин. Через кілька місяців у Гледіс розпочалася серія психічних нападів, які переслідуватимуть її все життя. У своїй автобіографії Монро згадувала, як мати "кричала та сміялась", коли її насильно відвозили до психічної лікарні. Норму взяли під державну опіку, а найкраща подруга Гледіс — Грейс МакКі (Grace McKee) стала її опікуном. Грейс захоплювалася Джин Гарлоу, тому дозволяла Нормі носити макіяж та завивати волосся. Вони разом ходили в кінотеатри, формуючи у Норми захоплення кінофільмами та акторами. Грейс стала людиною, яка сказала Нормі, що колись вона стане кінозіркою.

1935 року МакКі виходить заміж за Ервіна Годарда (Ervin Silliman Goddard) і віддає дев'ятирічну Норму до Лос-Анжелівського сирітського дому (пізніше перейменованого на Hollygrove). Кілька сімей цікавились усиновленням Норми за час її перебування у сиротинці, проте Грейс не давала дозволу на це. 1937 року Грейс забрала Норму до себе додому, проте через спроби Ервіна Годарда до сексуального насильства, вимушена була відмовитися від цього.

Грейс відправляє Норму до двоюрідної бабусі Оліви Бранінг (Olive Brunings) у Комптон, Каліфорнія. Проте перебування там теж було недовгим через домагання одного із синів Оліви. Біографи та психологи припускають, що подальші проблеми у поведінці Норми Джин (тобто гіперсексуальність, порушення сну, зловживання психотропними речовинами, порушення міжособистісних стосунків) були проявом наслідків сексуального насильства в дитинстві.[2][3] На початку 1938 року Грейс відправляє Норму до ще одніє тітки — Анни Лоуе (Ana Lower), яка жила у Ван Найсі, окрузі Лос-Анджелесу. Пізніше Мерилін із радістю згадує час, проведений із "тіткою Анною", це був один із небагатьох періодів, коли вона відчувала справжню стабільність. Проте коли Норма трохи підросла, у тітки Анни почалися серйозні проблеми зі здоров'ям.

1942 року Норма повертається до Грейс та Ервіна Годарда. Під час навчання в школі у Ван Найсі вона знайомиться з Джимом Догерті, котрий був на п'ять років старший за неї. За наполяганням Грейс 19 червня 1942 року Норма вийшла заміж за Джима Догерті, після чого покинула школу й оселилася у нього. Через рік після весілля він найнявся в торговий флот і відбув до Тихого Океану.

Кар'єра в Голівуді
Перші ролі: 1945—1947

Під час відсутності Догерті Норма Джин пішла працювати на авіаційний завод, що випускав ДПЛА Radioplane OQ-2. Наприкінці 1944 року там з'явився армійський фотограф — Давід Коновер. Він фотографував для журналу "Янкі" жінок, які виконували військове замовлення. Він запримітив Норму і запропонував їй зробити фотосерію. Він переконав її звернутися до модельного агентства "The Blue Book Modeling Agency". Норма звільняється із заводу і йде працювати моделлю. Вона вивчає творчість Джин Гарлоу та Лани Тернер. Їй повідомили, що вони шукають моделей зі світлішим волоссям, тому вона вибілила своє темне волосся до золотистої білявки. Напередодні Різдва 1945 року Догерті заявив, що вона має обрати щось одне: або зніматися для журналів, або бути його дружиною. Шлюб довго не протримався — 13 вересня 1946 року вони розлучилися.

Монро стала однією з найуспішніших моделей агентства: вона з'являлася на обкладинках десятків журналів. Це привернуло увагу представника кіностудії "20th Century Fox" Бена Ліона, який запропонував їй провести кінопроби. Вона підписала стандартний шестимісячний контракт із зарплатою $125 на тиждень. На студії їй запропонували імена Керол Лінд, Клер Норман та Мерилін Міллер, але в результаті зупинилися на імені, під яким вона згодом стала знаменитою, — Мерилін Монро. Прізвище Монро належало її бабусі. Першою роботою Мерилін був фільм 1947 року — "Жахлива місс Пілгрім" ("The Shocking Miss Pilgrim"), де вона зіграла телефоністку. Після цього в неї було ще кілька незначних ролей. Контракт Монро закінчився 1947 року і не маючи іншої роботи вона позує оголеною для фотографій. У тому самому році вона виграє титул "Miss California Artichoke Queen" на щорічному фестивалі в Кастровілі.

1988 року журнал "Пентгаус" опублікував сенсаційний матеріал про те, що був знайдений фільм еротичного змісту 1944 року за участю Норми. Утім, згодом експерти дійшли висновку, що дівчина на цій плівці, яка отримала назву "Стриптиз і пляшка кока-коли", не була Мерилін.

Перелом: 1948—1951

1948 року Монро підписала шестимісячний контракт із Columbia Pictures і була представлена голові студії викладачкою акторського мистецтва Наташею Лайтес (Natasha Lytess), яка була її вчителькою протягом кількох наступних років. Уже в жовтні 1948 року вийшов у прокат створений на кіностудії "Columbia Pictures" фільм "Хористки" — перший фільм, у котрому Мерилін говорила й співала. Наступною була невелика роль у фільмі "Щаслива любов" (Love Happy) (1949). Після цього її помічає акторський агент — Джоні Гайд. Він влаштовує її у фільми "Асфальтові джунглі" (англ. The Asphalt Jungle) та "Все про Єву" (англ. All About Eve). Після успіху цих фільмів він домагається підписання семирічного контракту зі студією "20th Century Fox".

1951 року Мерилін Монро вступає до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де вивчає літературу та мистецтво. У цей період вона грає кілька незначних ролей. У березні 1951 року вона стає ведучою на 23-й церемонії вручення премії "Оскар". 1952 року Мерилін з'явилася на обкладинці журналу "Look" у светрі Технологічного інституту Джорджії.

Провідні фільми: 1952—1955

У квітні 1952 року з'явилася стаття в журналі "Лайф", присвячена Мерилін Монро. В ній розповідалося про її важке дитинство та виховання, Мерилін була представлена тогочасною "Попелюшкою". Водночас вона починає зустрічатися з відомим бейсболістом Джо Ді Мажіо. Цей роман призвів до зростання інтересу з боку преси до акторки. На початку 1952 року виходить фільм "Нічне зіткнення". Цей фільм став успішним насамперед завдяки інтересу глядачів до Мерилін Монро та отримав схвальні відгуки кінокритиків. За ним у липні 1952 року були випущені ще два фільми — комедія "Ми не одружені" та драма "Можна входити без стуку".

Мерилін стала найпопулярнішою акторкою 1950-х, знявшись у комедіях і мелодрамах, котрі вміло експуатували її зовнішні дані й перетворили її на секс-символ: "Джентльмени віддають перевагу блондинкам" (англ. Gentlemen Prefer Blondes, 1953), "Як вийти заміж за мільйонера" (англ. How to Marry a Millionaire, 1953), "Сверблячка сьомого року" (англ. The Seven Year Itch, 1955), "Ніагара" (англ. Niagara, 1953), "Ріка, звідки не повертаються" (англ. River of No Return, 1954).

Міжнародний успіх: 1954—1957

У середині 1950-х навчалася в акторській студії у Нью-Йорку — це допомогло їй розвити акторську майстерність і розкрити драматичне дарування у фільмах "Автобусна зупинка" (англ. Bus Stop, 1956), "Принц і статистка" (англ. The Prince and the Showgirl, 1957).

У березні 1954 року Мерилін отримала нагороду "Найпопулярніша актриса", а в січні 1955 року вона оголосила про створення власної корпорації "Мерилін Монро Продакшнс", в якій була президентом і власником контрольного пакету акцій.

Останні фільми: 1958—1962

За підтримки Міллера, Монро повертається в Голлівуд і в серпні 1958 року отримує головну роль у комедії "У джазі тільки дівчата" (англ. Some Like It Hot). Цей фільм мав приголомшливий успіх: він був номінований на шість нагород "Оскар", а сама Мерилін отримала нагороду "Золотий глобус" у номінації Найкраща жіноча роль (комедія або мюзикл). Монро знялася також у комедії "Займемося коханням" (англ. Let's Make Love, 1960).

Особисте життя

Монро була одружена тричі. Її першим чоловіком був Джеймс Догерті, другим — бейсбольна зірка Джо Ді Маджіо, третім — драматург Артур Міллер, який написав для неї сценарій серйозного фільму "Неприкаяні" (англ. Misfits, 1961), що й став останньою її роботою.

У січні 1954 року Мерилін вийшла заміж за бейсболіста Джо Ді Маджіо. Цей шлюб протримався всього 9 місяців. Проте Ді Маджо і надалі піклувався про Мерилін і намагався підтримувати її морально. Після весілля з Ді Маджо кіностудія "20th Century Fox" запросила її знятися в мюзиклі "Нема кращого бізнесу, ніж шоу-бізнес".

Ще 1950 року Мерилін познайомилася з драматургом Артуром Міллером, але потім вони розійшлися і знову зустрілися в 1955 році. На той часу він був розлученим і від попереднього шлюбу мав двох дітей. Улітку 1956 року вони одружилися. Цей шлюб був найдовшим, але не найщасливішим: вони прожили разом чотири з половиною роки і розійшлися 20 січня 1961 року. Пізніше стало відомо, що Артур через кілька тижнів після весілля зробив запис у щоденнику, де написав: "Мені здається, що вона маленька дитина, і я її ненавиджу!". Мерилін побачила цей запис і була в шоці, після чого вони з Артуром посварилися. Мерилін завжди хотіла мати дітей, у кожному шлюбі вона намагалася завагітніти, але у неї не виходило. Від Артура вона три рази вагітніла і всі вагітності кінчилися викиднями. Причиною був ендометріоз у Монро. Після численних суперечок пара розлучилася в січні 1961-го без взаємних претензій.

У 1951 році Мерилін познайомилася з Джоном Кеннеді, який згодом став президентом США. У 1954-му вони вступили в любовний зв'язок і були близькі до 1960 року. Про це існує багато свідоцтв, зокрема свідчення охоронців президента, які перебували на службі при ньому 24 години на добу. Поширювалася інформація про роман Мерилін також із його молодшим братом Робертом Кеннеді, до якого Мерилін ставилася дуже добре. Існують погляди, що чутки про звязок із Робертом поширювалися з метою приховати ставший широковідомим зв'язок із президентом.

За словами Роберта Слетцера, який стверджував, що був таємним чоловіком і конфідентом Мерилін Монро, весь цей час вона вела щоденник, куди заносила уривки розмов із Джоном Кеннеді. Під час розмов із друзями Джон обговорював політичні проблеми або пояснював те або інше ухвалене урядом рішення. Природно, ці розмови не призначалися для широкої публіки, але були невід'ємною частиною життя. Щоденник міг містити компрометуючу інформацію і на президента, і на політику країни загалом. Цей щоденник таємничим чином пропав після смерті Мерилін. Водночас близькі Мерилін стверджують: єдине, що об'єднує Мерилін і Слетцера, — фотографія, зроблена на прохання Слетцера, члена туристичної групи, яка відправилася оглядати Ніагарський водоспад під час зйомок картини "Ніагара", на котрій, на прохання Слетцера, актриса знялася з ним в обнімку. Цей знімок — єдине, що може пред'явити Слетцер на підтвердження свого знайомства з Мерилін, — і тому отримані від нього відомості не вважаються абсолютно вірогідними.

Смерть

Мерилін Монро померла 5 серпня 1962 року в Брентвуді (Каліфорнія).

За офіційною версією, згідно з патологоанатомічним протоколом доктора Томаса Ноґучі (Thomas Noguchi), причиною смерті стало "передозування снодійного" пентобарбіталу у взаємодії з таблетками хлоралгідрату. Розтин показав, що покійна була здорова. У посвідці про смерть записано: "Ймовірно, самогубство".