Іван Миколайчук

Народився у багатодітній селянській родині одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі. Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука).

1957 року закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.

У 1963—1965 роках навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Віктора Івченка).

В кіно дебютував ще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики "Двоє".

Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину "Тіні забутих предків". За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі "Сон" та Івана Палійчука у "Тінях забутих предків". Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. "Тіні забутих предків" здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.

У фільмі "Комісари" (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму "Білий птах з чорною ознакою" (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка "Пропала грамота" (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо "Золоті ключі" (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В "Пропалій грамоті" він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму "Анничка". У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між "націоналізмом" і "патріотизмом". Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як "людину ворожої ідеології". Ще більш ускладнилася ситуація після фільму "Білий птах з чорною ознакою". Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

"Тіні забутих предків" на довгий час фактично заборонили до показу. "Пропала грамота" вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму "Вавилон ХХ" за романом Василя Земляка "Лебедина зграя", в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз "За найкращу режисуру" на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, "Така пізня, така тепла осінь" (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як "Вавилон ХХ".

1983 — Миколайчук створив сценарій картини "Небилиці про Івана", 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку "Небилиць…" дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Помер від раку 3 серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.