"Персонаж": Райан Рейнольдс запрошує пограти і обіцяє, що буде весело

Режисерові Шону Леві не вперше конструювати химерні вигадані світи, запаралелені з реальним. Він продюсував і знімав в якості режисера деякі серії "Дивних див" і брав участь у створенні "Прибуття" Дені Вільньова. Франшиза "Ніч у музеї" теж його рук справа. Але, коли Леві у 2016 році дали почитати сценарій "Персонажа", він спершу відмовився від проєкту. Втім, одного разу йому вдалося ще раз прочитати текст разом з Райаном Рейнольдсом, який взявся продюсувати фільм і грати в ньому головну роль. І Леві тут же переглянув своє рішення.

До слова, скрипт до картини писав Зак Пенн, який працював з Marvel над ранніми фільмами комікс-кіновсесвіту, поступово підсадили світ на цю нескінченну різнокольорову жуйку. На його рахунку також схожий з новий проєктом, бойовик "Останній кіногерой" з Арнольдом Шварценеггером. Але там дія відбувається у просторі іншої розважальної індустрії. Разом з Пенном працював також Метт Ліберман– майстер сімейного кіно ("Сімейка Аддамс" 2019 року, новий "Скубі-Ду").

Вихід проекту сповільнювала угода з купівлі студії 20th Century Fox всюдисущими Disney. Втім, зрештою це дало авторам можливість безсоромно наліпити у фільм жирних "пасхалок" (про це трохи пізніше), що пішло фільму тільки на користь. Що ж побачить глядач, який прийде на сеанс "Персонажа"?

Про що фільм
Гай (Райан Рейнольдс) – ну дуже хороший хлопець. Він настільки хороший, що бажає всім навколо не чудового, а пречудового дня. Правда, життя його трохи нудне. З разу в раз одне і те ж: однакові сорочка і штани, однакова кава, однакова прогулянка з другом-охоронцем, однакове пограбування банку, в якому він працює касиром. І повна відсутність романтичних стосунків, яка змушує хлопця сумувати. Життя Гая схоже на заздалегідь прописаний кимось скрипт. Та що там схожа, ним вона і є. Гай – NPC, тобто, неігровий персонаж у комп'ютерній грі "Фрі-Сіті". Щось на кшталт ідилічного SimCity, тільки гравцеві тут треба не будувати і розвивати місто на радість його віртуальним жителям, а творити в ньому всякі безчинства – грабежі, підпали, погоні, перестрілки, як у GTA. Страждають від цього ті ж самі NPC, але не дуже. Щоразу вони перезавантажуються з однієї і тієї ж точки, тому спокійно переносять весь хаос, що коїться навколо. Настільки спокійно, що навіть навчилися не звертати на нього жодної уваги.

Дивним чином, у Гая є чітке уявлення про дівчину його мрії. І одного разу він зустрічає її просто біля свого банку. Це Міллі (Джоді Комер) – геймерка під ніком Молотова (що?), в котрої у Фрі-Сіті своя мета: знайти доказ того, розробник гри Антуан (Тайка Вайтіті) нечесним чином присвоїв код, написаний нею разом з другом-гіком Кісом (Джо Кірі). Той, до слова, тепер горбатиться на Антуана. Зустріч Гая та Міллі призводить до несподіваних наслідків – Гай починає поводитись самостійно, що не властиво неігровим персонажам, і тому стає справжньою сенсацією, приковуючи до себе увагу всього геймерського співтовариства. Ну а Міллі отримує внутрішньоігрового союзника у своїх пошуках. Тепер їм належить викрити Антуана раніше, ніж він відключить гру.

Плюси
"Персонаж", незважаючи на несерйозний комедійний жанр, піднімає досить нетривіальні та вельми складні теми – авторське право і права штучних форм життя. За часом безглуздими жартами Пенн і Ліберман сховали серйозну філософську дилему: чи можна вважати мислячий і цілком ймовірно сповнений почуттів штучний інтелект живим? Не що попало, а питання гідне Рене Декарта або Серена К'єркегора. Через це під час перегляду може виникати відчуття морального дискомфорту. З одного боку ми розуміємо, що жителі Фрі-Сіті не більше, ніж набір пікселів на екрані, з іншого – переймаємося співчуттям до їхньої історії і починаємо за них переживати. Особливо коли вони виходять за рамки своїх початкових скриптів (гравці з реального світу при цьому починають для контрасту смішно "застрявати в текстурах"). Цей моральний дискомфорт добре знайомий геймерам, особливо шанувальникам RPG. Розробники люблять ставити їх перед складним вибором, пов'язаним з долею персонажів. Це одне з пояснень успіху жанру.

Фільм не переносить на екран світ якої-небудь реально існуючої гри. Голлівуд раз-по-раз намагається, але виходить як правило не дуже. "Персонаж" показує геймерську культуру в цілому. Часом у досить знущальницькому ключі. Один з найкращих жартів у фільмі – сцена, де Ченнінг Татум посеред досить пафосного діалогу починає ні з того, ні з сього сперечатися з мамою.

Одна з улюблених геймерами фішок – це так звані "пасхалки", відсилання до інших ігор, фільмів, книг, історій в найширшому сенсі цього слова, які зашивають у свій продукт розробники. Їхньому пошуку і розбору присвячують цілі сайти і Youtube-канали. У "Персонажі" цього добра предостатньо. Тут є фрагмент з телегрою Jeopardy! і її легендарним ведучим (нині покійним) Алексом Требеком, до касту покликали відразу декількох популярних стримерів, чимало предметів і механік відсилають до популярних ігрових франшиз, а в кінці глядачеві в обличчя кидають парочку жирних "пасхалок" з культового кіно, доводячи до повного захоплення. Немає більшої радості, ніж радість впізнавання. Глядачів "Персонажа" намагаються цією радістю розважати якомога інтенсивніше.

Мінуси
Поклавши руку на серце, фільм не дуже смішний. Тобто, жартів тут повно, але вони всі якісь занадто передбачувані. І від цього сміятися над ними хочеться, скажімо так, не завжди. Частина гумору не буде зрозуміла тим, хто жодного разу в житті не тримав геймпада в руках, а досвідченим геймерам місцями може бути ніяково, як від бородатого анекдоту. Часом навіть здається, що "Персонаж" не дуже розуміє свою аудиторію.

Райан Рейнольдс передбачувано знову грає Райана Рейнольдса. За одного тільки це літо – вже другий такий фільм. Зрозуміло, що публіці подобається самоіронічний хороший хлопець із випещеним обличчям і шикарним тілом. Але спостерігати з разу в раз одне і те ж може й набриднути, навіть якщо йдеться про Рейнольдса. Забороніть хто-небудь йому продюсувати власні фільми, хлопцеві пора згадати, що він в першу чергу – актор, і що це за професія така. Хоча... Спершу все ж подивимося на третього "Дедпула".

Ймовірно, з продюсерства Рейнольдса виникає ще один недолік фільму – в ньому немає акторського ансамблю. Є красунчик Райан (навіть двічі) а всі інші – всього лише NPC, які намагаються створити йому вигідний фон, не надто виділяючись. І нехай Тайка Вайтіті в ролі ексцентричного айтішника все так само органічний, як і в образі безглуздого Гітлера або невротичного вампіра-романтика, але і для нього в "Персонажі" майже не залишилося місця. Як і для Джоді Комер (яку місцями чомусь не відрізниш від Кетрін Гейгл) і Джо Кірі.

Романтична лінія у фільмі здається приклеєною на скотч. Її ніяково мусолять прозорими натяками по ходу дії, в кінці привівши до досить різкої розв'язки в дусі "аби не дірка в сюжеті". Плюс вона якась занадто ванільна для фільму, який претендує на філософське висловлювання, нехай і в максимально легкій формі.

Кому варто дивитися
Фанатам Райана Рейнольдса. Вам тут покажуть, як Райан Рейнольдс носить Райана Рейнольдса на руках. Буквально. Не без іронії, але тим не менш. Актор тут милується собою у всіх своїх проявах, зможете намилуватися ним і ви. Заважати не буде майже ніщо.

Тим, хто давно шукав комедію без перевантаження для мізків, але при цьому і не порожню, як блискуча повітряна кулька. Повірте, вам буде про що подумати, вийшовши з кінотеатру. Якщо сюжет картини не вивітриться раніше, звісно. Аж надто він нехитрий.

Геймерам. Той момент, що не всі жарти тут вдалися, а деякі можуть навіть здатися злегка образливими (привіт, Ченнінгу Татуме, і сцена з мамою), винесемо за дужки. Все ж ігрову атмосферу в "Персонажі" відтворили добре. Не виключено, що місцями руки самі почнуть шукати геймпад. Ну і "пасхалочки" – "пасхалочки" тут дуже кльові. Є навіть блондинка з "Матриці". Правда, не в червоному.