"Дюна" Дені Вільньова: Вам точно пора до кінотеатру, і ось чому

Режисер замахнувся на масштабну дилогію, але доля продовження поки ще залежить від прихильності глядачів, а бути прихильними тут є до чого. Дуже навіть є.

Дені Вільньов останніми своїми двома фільмами – "Прибуттям" 2016 року і "Тим, хто біжить по лезу 2049" 2017 року – показав себе режисером, який мислить вже навіть не масштабами людства. Він наполегливо шукає місце маленької людини в нескінченному Всесвіті. Що, в свою чергу, є одним з головних питань наукової фантастики. Netflix зараз готує серіал з трилогії китайця Лю Цисіня "Пам'ять про минуле Землі", де письменник напряму шукав на нього відповідь. Коли ми побачимо цю роботу, поки незрозуміло. Вільньов же, після драматичної паузи довжиною в цілий пандемічний рік нарешті показав нам, простим земним смертним, логічне продовження своїх пошуків – власне бачення етапного роману американця Френка Герберта "Дюна". Свого часу (середина шістдесятих) книга, що заклала основу циклу "Хроніки Дюни", перевернула світ наукової фантастики, відвівши її від, власне, науковості глибше у філософію та психологію.

Складний, стилістично непростий, наповнений смислами і багатий текст з одного боку не давав спокою кінематографістам (сам Девід Лінч спробував перенести його на великий екран у 1984 році, але пізніше визнав свою поразку), з іншого – підкидав любителям літератури привід скептично поцокати язиком: таке екранізувати неможливо. Втім, це ж говорили і про "Володаря перстнів", але прийшов Пітер Джексон і зміг. Вільньов також вирішив, що спробувати варто. І взявся за абсолютно циклопічну працю. Його новий фільм триває дві з половиною години і (міні-спойлер) не добирається навіть до середини першої книги Герберта. Що може стати для деяких глядачів розчаруванням, тому що звучить, як привід не витрачати таку купу часу на похід до кінотеатру. Навіщо стільки сидіти в кріслі і не отримати навіть натяку на катарсис? Але ні, дивитися "Дюну" дуже навіть варто. Причому в ідеалі дивитися її саме так, як задумав Вільньов – в IMAX 3D.

В першу чергу, звісно ж, заради приголомшливої краси і охопливої атмосфери. Не стане перебільшенням сказати, що від "Дюни" перехоплює подих. Принаймні, під час прес-показу складалося враження, що зал дійсно дихав через раз, щоб випадково не збити собі настрій. Саме тому так злився Вільньов, коли студія Warner Bros. прийняла рішення випускати свої прем'єри одночасно в кінотеатрах і на стримінгу HBO Max. Режисер же створював magnum opus спеціально для найбільш технічно просунутих кінозалів, а студійні боси вирішили запхати його в смартфон, щоб офісні працівники одним оком дивилися на ходу в дорозі. На жаль, з цим довелося змиритися – у пандемічні часи така бізнес-модель дає надію хоча б вийти в нуль за витратами. Але ж у "Дюни" з бюджетом в 165 млн дол. спочатку був задуманий сиквел. І тепер уже очевидно – без нього робота буде незавершеною.

Але повернемося до краси фільму. Працювати над картинкою Вільньов покликав володаря "Еммі" за перший сезон" Мандалорца", оператора Грега Фрейзера. Той також трудився на "Бунтарем Один" і "Владою" Адама Маккея. Художником-постановником фільму виступив давній партнер режисера Патріс Вермет. Створений цією трійцею екранний всесвіт нескінченно прекрасний: прохолодний і дощовий Каладан, де знаходиться рідний дім Атрідів, ефектно контрастує з розпеченим і пустельним Арракісом, куди вони перебираються за велінням імператора. Космічні кораблі величезні, а інтер'єри похмурі і масивні. Глядачеві дають вдосталь помилуватися тим, як ллється вода, і як просипається крізь пальці гарячий пісок, залишаючи в повітрі золотистий серпанок із частинок головного ресурсу всесвіту – галюциногенного наркотику під назвою спайс. За медитативністю таких кадрів "Дюна" наближається до робіт великого майстра "безсюжетних" фільмів Андрія Тарковського, який теж любив змусити глядача залипнути в який-небудь чудовий план, збивши темп оповіді і давши час на заглибитися в атмосферу. Все заради чистої естетичної насолоди, яка місцями відчутно превалює над розважальною функцією фільму. І в цьому авторський підхід Вільньова до, здавалося б, чисто блокбастерного кіно. Він вміє всидіти на двох стільцях, за що і отримав від Голлівудської асоціації кінокритиків звання режисера десятиліття.

У "Дюні" ця особливість режисерського почерку канадця доводиться до абсолюту. У сухому залишку це не екшн-кіно, хоча видовищних екшн-сцен тут повнісінько. А сюжет не змушує глядача мчати за подіями, ледь встигаючи зрозуміти, що це щойно було, хоча історія складається із суцільних твістів. Глядача навіть не доводиться розважати гумором – жартів тут рівно два і обидва є в трейлері. Вільньов неспішно занурює в атмосферу фільму, розтягує задоволення, при цьому майстерно не даючи глядачеві занудьгувати від чергової нескінченно прекрасної візуальної ретардації. Баланс збудований дуже точно, вирватися із цієї шовкової пастки практично неможливо. Не в останню чергу завдяки тому, що візуально і музично картина близька до бездоганності. "Дюна" пестить всі почуття глядача, які тільки можна задіяти при перегляді кіно, і навіть трошки більше. Кольори і фактури, передані на великому екрані, роблять цей світ майже відчутним на дотик, особливо якщо дивитися в 3D, воно виконано тут чудово і не залишає післясмаку штучності. І як пасує історії часом надмірний пафос музики Ханса Циммера! В цьому разі він допомагає жанру космоопери стати знову великим.

З усього вищесказаного можна було б зробити висновок, що Вільньов знімав щось на кшталт відеокліпу, коли красиво і під музику, але не більше того, але ні. Разом зі своїми спів-сценаристами Джоном Спейтсом і Еріком Ротом він вирішив не відходити далеко від літературного першоджерела і зберегти складність натури Пола у виконанні Тімоті Шаламе. Засмучує лише, що навіть у такий великий фільм помістилося далеко не все. Причина конфлікту Атрідів з Харконненами залишається немов би за дужками, побіжно згадується лад вселенської імперії і роль в ньому жіночого ордена Бене Гессеріт і ми майже нічого не дізнаємося про гігантських піщаних хробаків. Втім, розумінню обраного для постановки фрагмента книги це не заважає – всі необхідні нюанси проговорюються з екрану. Більшої кількості подробиць варто чекати від сиквела, головною героїнею якої запланована Чані у виконанні Зендеї. А ось всі порушені Гербертом теми – колоніалізм, релігійне месіанство, екологія, гендер, дорослішання – збережені і представлені. Причому приблизно в тому ж вигляді, в якому їх задумував письменник.

Окрема радість кіномана – це потужний акторський ансамбль, зібраний для проекту. У центрі стоїть нове все Голлівуду, 25-річний Тімоті Шаламе. З одного боку актор, який зараз нарозхват, встиг трохи намозолити око, з іншого – якщо задуматися, навряд чи хтось підійшов би на цю роль краще, ніж субтильний волоокий юнак із загадковою посмішкою. Вільньова Шаламе не підвів – душевні метання Пола Атріда відіграв відмінно. Головною його екранною напарницею стала Ребекка Фергюсон, яку нещодавно можна було бачити в трилері "Ремінісценція" з Г'ю Джекманом. Вона зіграла матір Пола, наложницю герцога Лето Атріда леді Джесіку – представницю ордена Бене Гессеріт. Її персонаж будується на внутрішньому конфлікті між вірністю ордену, обов'язком і особистими почуттями, і Фергюсон тут б'є без промаху. У інших акторів ролі менш масштабні. Атрідів та їхніх наближених довірили Оскару Айзеку (він, власне, грає герцога), Джейсону Момоа (Дункан Айдахо) і Джошу Броліну (Гурні Халлек). Лякаючу когорту Харконненів очолює Стеллан Скарсгард (барон Володимир Харконнен) і від його персонажа по-справжньому холоне в жилах кров, а Дейв Батіста грає його племінника Глосу. Всупереч очікуванням, фремени Зендея (Чані) і Хав'єр Бардем (Стілгар) з'являються не так часто і основним чином ближче до кінця фільму. Втім, навіть Шарлотта Ремплінг, прихована під майже непроникною вуаллю Гайї Єлени Мохійям, у Вільньова примудряється у своїй сцені розкритися акторськи. Каст у режисера працює і "хімічить" одне з одним, скільки б екранного часу не приділили героям. Втім, про пару Шаламе-Зендея судити повноцінно можна буде лише після продовження.

А чи буде продовження, все ж остаточно залежить від глядачів і їхньої активності. Контракт Вільньова з Warner Bros. передбачає зйомки другої частини, незалежно від комерційних успіхів першої, але студія все ще не дала добро на старт роботи. Канадець, тим не менш, вже взявся за сценарій. Підвищити рейтинги в очах босів студії можуть нагороди, а в тому, що у майбутньому нагородному сезоні "Дюна" точно дасть про себе знати, сумнівів практично немає. Як мінімум в технічних номінаціях вона поки вище всіх конкурентів на три голови. Подивимося, що скаже Marvel своїми "Вічними", але, якщо судити по трейлеру, вони все ж наздоганятимуть. Так чи інак, "Дюна" Дені Вільньова – одна з найбільших кіноподій року і, певно, один з найкращих фільмів останніх років. І вона вже точно варта того, щоби витратитися на вишукане задоволення переглянути її в кінотеатрі.