Пекло

Пекло безпарв‘я
Фільми про колонізацію Нового Світу, зазвичай лежить в площині такого собі схематичного ідеалізму, з жінками в чепчиках, їх дружелюбними чоловіками, в міру іграшковими салунами, де є бандити і «гарні парні», де слабкому є на кого розраховувати. Якщо Ви живете в полоні цих солодких кліше, то фільм «Пекло» (Brimstone) режисера Мартіна Кулговена, який в цьому випадку виступив також автором сценарію та за задумом , світова прем'єра якого відбулась 3 вересня 2016 року на Венеційському кінофестивалі, - повністю зруйнує ці стереотипи. Насправді історія США – це історія країни, яка пройшла шлях до втілення базових свобод - часто долаючи невігластво, забобони, коли боротьба за права людини, жінки – в їх контексті, триває і на сьогодні. Один з неприглядних епізодів американської історії ми саме бачимо у даному вестерні, знятої датським митцем, проте більше в контексті побутової драми, аніж традиційного бойовика, на Дикому Заході.
Історія «Пекла» - це історія жінки на ім‘я Ліз, який доля приготувала шлях протистояння з одержим проповідником, з яким її пов‘язує родинна історія. Стилістично фільм розбитий на чотири частини, перші з трьох яких є своєрідним «поясненням» одна одної, історія з кожною з них веде все далі у минуле, а четверта – приводить до розв‘язки. Власне, фільм можна назвати хронікою безправ‘я жінки перед свавіллям чоловіка – а чи дружини, а чи матері, а чи як представника громади, і двічі безправною – у рабському становищі повії при салуні, хронікою забобон, темряви, стадного інстинкту, інституту «кругової поруки» людей невеликих містечок (доречі, остання є одним з традиційних тем для літератури чи кінематографії…
Що можна сказати? Так, однозначно, фільм неймовірно красивий з точки зору картин природи, - а чи це літнє озеро, чи заметіль зимою, чи весна в невеличкому поселенні… Так само фільм і дійсно жорстокий, автор не дає ані краплини на щирість або ніжність у кадрі – за увесь хронометраж дійсно чомусь дійсно піднесеному в людській природі присвячено три чи чотири хвилин. І поряд з цим автор не смакує жорстокість – ще більш страшним є те, що вона є просто таки звичним, побутовим предметом, майже звичкою, так само як тут нема шляхетності, гідність просто-таки втоптана у багнюку, і навіть любов матері до доньки іноді здається таким самим підсвідомим, майже первісним, інстинктом. Стрічку вирізняє просто ідеальна цілісність сюжету, композиція повествування, - і ми ніби занурюємось у страшну реальність. Так само, структура кадру, музичний супровід – все це знято у форматі масштабного полотна, автор не боявся ризикувати, маючи повну владу, будучи і сценаристом, і режисером – і завжди отримував виграш, ми відчуваємо, цільний задум, втілений вповні. Український текст виконаний у вигляді закадрового перекладу, що дозволяє глядачу відчувати і оригінільні інтонації картини.
Гра акторів. Чесно, аналоги в кіно можна знайти тільки у справжній класиці, оскільки тут взагалі не існує такого поняття, щоб якийсь рух був зроблений поза повествуванням, з точки зору пафосного жесту. Герої не грають, вони живуть у своєму страшному світі – світі невеличких містечок, жорстокість яких співставна з пекельними. Звісно центральна роль належить двом персонажам – Ліз, у виконанні Дакоти Феннінг, і Проповіднику, чий персонаж втілив Гай Пірс, - їх гра відповідає самому високому рівню. Хоча, чесно, рівень, що їх втілили персонажі другого плану тут теж масштабний - відчувається, що стрічка вимагала для кожного максимальної їх віддачі.
Що можна сказати як висновок? Важко рекомендувати - фільм з надзвичайним емоційним навантаженням, що співставний, наприклад, з «Реквіємом за мрією», атмосферою липкого насильства, безвиході і жорстокості,- як фільм просто для легкого відпочинку. Проте для поціновувачів якісного, нешаблонного кінематографу, можна сказати масштабно втіленного арт-хаусу – це та стрічка, яка просто таки рекомендується для перегляду, розвінчуючи загальне поняття «декорованої історії». Одночасно додав би, що авторам не властивий песимізм – фінал в своєму роді достатньо оптимістичний, він лише є нагадуванням, що права людини, і права жінки як повноправного представника суспільства є глибоко вистражданими (у США повноправне виборче право жінки отримали лише у 1920), що темрява і забобони завжди будуть кайданами на тілі суспільства, що битва між духовним, фізичним поневоленням з одного боку і вільним розвитком особистості є вічною – і є вибором як суспільства, так і кожної конкретної людини…
Недзельницький Андрій