Передчуття

Передчуття зламу…
Дуже важко знайти свою рибу,
а ще важче – пливти разом з нею
«Передчуття», режисер В'ячеслав Криштофович
На сьогоднішній день можна сказати, що українське кіно досягло точки певної кристалізації. Точки, рівня, з великими досягненнями, проте з тією планкою, якою ще не може подолати. Тому і копродукційна стрічка (картину знято українською компанією «Гарнет Інтернешнл Медіа Груп» в копродукції зі словацькою кінокомпанією Wandal Production та литовською Taura) «Передчуття» режисера В'ячеслав Криштофовича може стати одним з певних символів епохи, так само як і ввібравши в себе багато мотивів, знайомих кожному українцю… Сценаристом виступив письменник Анатолій Крим, а продюсером – відомий нам за політичним Олімпом Андрій Єрмак
Отже, невеличке українське містечко біля моря. Кімната суду. Дві жінки, суддя, свідок, місцева пліткарка, діти родичів. Позивачка, Ганна (акторка Лариса Руснак) шукає місце поховання свого чоловіка, відповідачка, коханка покійного – Марія (Ірина Бенюк), відмовляється назвати його. Петро (Станіслав Боклан), свідок, - стає на захист підзахисної, хоч, звісно справа не лежить в площині кримінального судочинства. Саме від судової зали розкручується історія міста, його життя – на відстані декількох днів від збройного конфлікту, який незримо приходить з повістками з військкомату, колонами військової техніки, а біля міста вже чатують кораблі без розпізнавальних знаків…
Загалом, «Передчуття» не можна назвати якимось історичним екскурсом в історію України– крім, можливо, натяку. Тут нема термінів «АТО», чи «війна», хоча історія «Передчуття» - це історія суспільства напередодні війни. Так, люди ще судяться, гуляють по набережній, кохаються, дивакуватий майстер продає піщані годинники, влада не може дати ради навіть дріб’язковому місцевому бандитизму – проте у повітрі витає передчуття того, що завтра світ не буде таким, як вчора, передчуття, що «завтра была война». Що жорна історії перемелять героїв, вже фізично, оскільки їм багацько випало в самому житті – можливо, після останніх кадрів хтось піде у горнило війни, можливо, і самі кораблі зітруть на попіл містечко, хтось досягне успіху в Києві… Разом з тим, «Передчуття» - це історія конфлікту мрії і буднів, які перемагають казку в суворі часи...
Щодо художніх питань – плюси і мінуси у фільму такі самі, як і в переважній більшості українських стрічок. З плюсів – це, звісно знайома нам реальність, без намагання затонувати її сусальним пафосом, чи блиском недосяжного для багатьох, достатку, реальність, з знайомим нам відчуттям аскетизму інтер’єрів держустанов, і взагалі – скромного життя. Окремий плюс – це просто неймовірні по текстовій частині діалоги, мабуть, одні з найкращих в кінематографі останніх років, символізму персонажів, тривожного вітру змін. Чудовий звуковий супровід. Чудова робота з кольором і декораціями. Проте разом з тим – просто фатальна театральність у самій атмосфері, манері вичитки діалогів, постановці кадру, широкі портретні плани, відчуття якісного театру, аніж динамізму кіно
Як висновок. Стрічка, безумовно, вдалась. Проте разом з тим, вона буде більш цікавою саме своїми театральними плюсами, аніж кінематографічною динамікою, пам’ятником українській театральній школі, можливо, просто чудовим ескізом і для майбутнього переосмислення. Проте – все ж – є сенс відчути «Передчуття» вже сьогодні, наприклад, в затишних кріслах кінотеатру «СінемаСіті», за підтримки якого був створений цей огляд, і зрозуміти – блиск та ницість людей сьогодні, проте які щиро шукають «свою рибу», кохану людину у неспокійних водах сьогоднішньої історії.
Недзельницький Андрій