Єлизавета. Золоте століття

Оскар - 1999, "Найкращий фільм", номінант

Років у 16 я мала звичку періодично почитувати ширпотребне чтиво, яке в народі називають “любовними романами”. Пригадую, в однієї письменниці була ціла серія книг, зав’язана на одній героїні, і історичним тлом була вибрана епоха королеви Єлизавети. Так от, наразі я переживаю дуже дивне відчуття, коли історичні особистості і їх взаємини, а також певні історичні події більш достовірно виписані у сентиментальній, ні на що не претендуючій, книжечці, аніж у “історичній драмі”, номінованій на “Оскар”.

От наприклад, мені якось важко уявити собі реальну Єлизавету, яка б у юному віці, маючи доволі непевний статус, відверто і різко заявила б про своє стовідсоткове небажання виходити заміж, як це було показано. Насправді вона регулярно приймала пропозиції найвпливовіших чоловіків світу, розглядала їх і потім знаходила красиві дипломатичні причини для відмови. Серед її залицяльників, начебто, числився навіть Іван Грозний, який десь у проміжку між дружинами вирішив, що чом би, власне, і ні, але, на жаль, цей потенційно шикарний епізод із життя Єлизавети до фільму не увійшов. Відомий також факт, що останнє сватання, яке королева до пори заохочувала, було від Франсуа Анжуйського у 1581 році, коли Єлизаветі, на хвилинку, було вже аж 48! Якось це абсолютно не стикується із “категоричною відмовою”, показаною у фільмі.

Очевидно, що основними мотивами її добровільної самотності було небажання як розділяти своє панівне становище із кимось іншим на рівноцінних умовах, так і “прогинати” свою країну під майбутнього чоловіка. Королева у цьому контексті насправді була, схоже, доволі обережною і хитрою, лавіруючи між радниками, вимогами парламенту, женихами, власними інтересами та інтересами країни. У біографічній кінокартині ж вона постає більш рішучою, але недалекоглядною і навіть трохи невідповідною своєму часу, своїми категоричними заявами більше нагадуючи сучасну американську феміністку, аніж жінку із Середньовіччя, якою все ж була.

Ще можна згадати момент із відставкою консервативного радника, якому королева заявляє, що віднині всі рішення вона буде приймати сама. І знову ж таки, чи не занадто самовпевненою постає героїня? Реальна Єлизавета ніколи не відмовлялася від послуг радників, а Вільям Сесіл був її довіреною особою до кінця його життя, та і з парламентом мала плідну співпрацю. І взагалі, хороший правитель сильний своїм вмінням підбирати собі професійну команду, а не прагненням приймати рішення одноосібно, за порухом лівої п’ятки, тож у даному контексті показана “рішучість” кіногероїні працює все ж не на користь її образу.

Ну і найбільший гріх фільму - те, як показані стосунки із Робертом Дадлі. Вони були доволі цікавими, складними і незвичайними, наповненими і коханням, і чисто жіночими ревнощами вкупі із неможливістю знищити їх основну причину, і усвідомленням нерівності, і постійною боротьбою між Єлизаветою-жінкою та Єлизаветою-політиком, не кажучи вже про те, що і досі достеменно невідомо, чи мали ці стосунки тілесну сторону, чи так і лишилися платонічними. Але вся складність, незвичайність, проблематичність у фільмі зводиться по суті до періодичного танцювання вольти із публічними розборами польотів. Результат же цих стосунків у фільмі взагалі не має ніякого стосунку до реальності, а місцями і до здорового глузду.

Можна зі мною посперечатися. Мовляв, фільм художній, а отже апріорі не може вважатися джерелом достовірної інформації. Але зазвичай, якщо історію модифікують, то творці переслідують певну художню мету. От наприклад, у “Хороброму серці” Вільям Воллес показаний простим селянином, а не знатною людиною, як насправді, щоб борець за волю і справедливість здавався ближчим до народу, ну і для більш яскравого контрасту між ним і зажерливими аристократами. І можливо, не настільки все красиво із реальним прототипом героя із “Списку Шиндлера”, але і там посил зрозумілий. Це розповідь про людину безтурботну і нічим не обтяжену, яка поступово прозріває, кардинально змінює свої пріоритети і з притаманною їй енергією починає втілювати в життя результати свого прозріння.

Що ж хотіли показати нам творці “Єлизавети”? За фільмом вимальовується образ закоханої молодої жінки, яка до пори керувалася емоціями і навіть демонструвала певну істеричність, але через пережиту особисту образу раптово стала домінантною, рішучою і взагалі хорошою правителькою. Але з яких це пір бажання робити категоричні заяви всім наперекір стало ознакою сильного правителя? І невже одній мені здається, що воно так не працює і що зводити причини трансформації персонажа до однієї лиш жіночої гордості якось неправильно? Не кажучи вже про те, що навіть стаття на Вікіпедії змальовує образ цієї жінки більш цікаво і різнобарвно!

При цьому успіхи Єлизавети показані доволі пунктирно, іноді вони відбуваються або зусиллями її сподвижників, про які вона сама навіть не знаєі. Те ж, що буде показано як її особиста заслуга, виглядає, на жаль, дещо карикатурно і осучаснено (наприклад, епізод дискусії із священиками щодо повернення до англіканської церкви). Хотілось би побачити більш логічну демонстрацію того, завдяки яким якостям характеру і вмінням із героїня стала справжньою королевою. Я вже не кажу про те, що особисто я із задоволенням подивилась би і про її невдачі, у тому числі характерні для більш пізнього періоду правління. А то за фільмом починає здаватися, що після змін у образі, зачісці та макіяжі її правління стало просто ідеальним!

Чи є у фільму плюси? Безумовно, є. Сама історія достатньо цікава і детальна, хоч є також зауваження і до виписування часових рамок (так я і не зрозуміла, наприклад, скільки часу Єлизавета сиділа у Тауері, один день чи один рік). Акторські роботи хороші, персонажі викликають співпереживання. І якщо абстрагуватися від історичного підгрунтя, сприймається непогано і емоційно чіпляє. Більше того, вперше я подивилася його ще у підлітковому віці, і ще пригадую те відчуття захоплення та пієтету стосовно головної героїні, яка із честю переживає всі стадії трансформації гусіні у метелика. Зараз мені здається, що для підлітка, особливо дівчини, такий контекст сприйняття цієї кінокартини просто ідеальний, бо часто відтіняє її особисті глибинні переживання.

Тож якщо хочеться подивитися красиву костюмовану мелодраму про трансформацію звичайної жінки у сильну жінку - у принципі, фільм створить потрібний настрій. Але відповідь на питання, як так вийшло, що королева, якої взагалі не мало бути на троні, яку могли і повинні були неодноразово скинути і стратити, протрималася там 40 років і ввела Англію у епоху, яку досі історики називають “золотим віком”, так і лишиться за кадром.

Взагалі, кажуть, що не варто передивлятися у зрілому віці фільми, які тобі подобалися в юності. А то так можна не тільки незаплановану переоцінку здійснити, а і світлі спогади зіпсувати.