Людина дощу

Оскар-1989, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Аутисты в силу самой природы своего заболевания с трудом поддаются внешним влияниям. Они обречены на изоляцию и, следовательно, на оригинальность.” Олівер Сакс

Перший перегляд цього фільму припав на моє дитинство - період, коли я із великим пієтетом ставилася до слова “Оскар” поряд із назвою кінокартини. Саме тому довелося переглянути його ще раз, щоб мати можливість оцінити свої емоції вже із дорослої позиції.

Цитати:

Сюзанна: Ты используешь меня, используешь Рэймонда. Ты используешь всех.
Чарли: Использую Рэймонда? Эй, Рэймонд, я использую тебя?
Рэймонд: Да.
Чарли: Заткнись. Он отвечает на вопрос, который ему задали полчаса назад.

Одразу не можна не згадати, що це кіно на доволі модну і на той момент оригінальну тему. Так, за рік до цього був фільм “Пробудження”, присвячений людям, що опинилися у стані кататонічного ступору. Ще через рік з’явиться “Моя ліва нога” - про людину, хвору на ДЦП. Тим не менш, “Людина дощу” стала знаковою подією і на багато років вперед визначила образ людини із розладом аутичного спектру, і не тільки у кіно, а і в очах пересічного громадянина. Зокрема - у плані наявності у такої людини надзвичайних здібностей і талантів (що не завжди відповідає дійсності, але добре відповідає кінематографічній задачі - показати людину, у якої природа забрала дещо цінне, але і дала дещо натомість).

Ряд ситуацій, змальованих сценарієм, приводить нас до роздумів на тему, чи можливо взагалі насправді полюбити людину, яка, з одного боку, талановита і по-своєму цікава, а з іншого - ніколи не зможе повноцінно полюбити тебе у відповідь, бо не розуміє своїх емоцій. Мене ці самі роздуми привели до висновку, що якщо ставитися до людини як до розумово неповноцінної, вона тебе однозначно буде дратувати своєю “неадекватною” поведінкою. Якщо сприймати як генія - ти, навпаки, зробиш для неї все і для цього навіть поступишся власними інтересами. І тільки якщо сприймати таку людину просто як звичайну, тільки зі своєю специфікою мислення, тоді можливо її прийняти і навіть прив’язатися до неї, що нам і демонструють. Але чи можливо її полюбити - для мене особисто це питання так і лишилося відкритим, не дивлячись на показане у фільмі.

Із плюсів: зазвичай виділяють акторську гру, і я приєднаюся до того, що зазвичай. Також фільм наповнений правильними ідеями - сприяє розвитку у людині милосердя, терпимості, а також, у силу своїх скромних можливостей, і деякому розширенню світогляду, виконує виховну функцію, завдяки чому його варто подивитися, і бажано у юному віці, для того, щоб не стати людиною, яка впадає у конвульсивний припадок від страшного слова “толерантність”

Із мінусів: один із головних героїв висловлює бажання зробити правильний вибір, і зробити його він готовий із радістю. Тим не менш, момент його несподіваного “переродження” для нас як глядачів лишається не зовсім зрозумілим і виправданим. Адже людина, тим більше доволі егоїстична, не міняється одномоментно. І загалом, відчути симпатію до людини і взяти на себе відповідальність за неї - це речі трохи різні, і такий вчинок свідчить скоріше не про переродження, як намагається продемонструвати нам фільм, скільки про те, що герой так і лишився доволі-таки легковажною істотою.
Також однозначність, із якою фільм розправляється із полемічним питанням проростання щирої родинної любові до людини, яка навіть не може тобі адекватно відповісти, фільм не зовсім прикрашає, як на мене. Але, з іншого боку, у цій однозначності якраз і криється основна ідея фільму, так що, імовірно, я просто нічого не тямлю у родинній любові…