Еліа Казан

Еліа Казанджоглу, грек за походженням, народився в Константинополі (як Еліа Казанджоглу). Родина переїхала до США, коли Еліа було 4 роки. Навчався в театральній школі Єльського університету. Починав як актор, потім став художнім керівником нью-йоркського Group-Theatre. Два роки був членом компартії, із якої вийшов у 1936 році після розколу в американській лівій інтелігенції.

В роки Другої світової війни Казан придбав загальнонаціональну популярність завдяки своїм бродвейським постановкам п'єс Теннессі Вільямса, Торнтона Вайлдера і Юджина О'Ніла. Саме завдяки його кіно- і сценічним постановкам, ці драматурги отримали статус живих класиків, а самому Казану "Кішка на розпеченому даху", "Трамвай "Бажання" і "Смерть комівояжера" принесли два "Оскари " і два "Тоні".

Еліа Казан дебютував у кіно в 1945 році з фільмом "Дерево росте в Брукліні", а вже в 1947 році одержав свого першого "Оскара" за картину "Джентльменська угода" присвячену антисемітизму, із Грегорі Пеком у головній ролі. Через шість років фільм "У порту" про корупцію у профспілках із Марлоном Брандо і Родом Стайгером отримав шість "Оскарів". На початку 1960-х років Казан почав писати книги. Два його романи — "Америка, Америка" й "Оборудка" — потім екранізували.

Але політична позиція режисера і письменника викликала чимало нарікань серед американських лібералів. У 1934 році він вступив до компартії, але вийшов з неї через півтора року. На початку "маккартизму" у 1952 Казан під тиском відкрив імена 17 своїх товаришів, які симпатизували комунізму.

Для багатьох у Голлівуді Казан став символом слабохарактерності й зрадництва після того, як у розпал маккартизму він на допиті в комісії з розслідування антиамериканської діяльності назвав імена декількох режисерів і сценаристів, котрі, як і він, у свій час були членами компартії. Усім їм довелося піти з кіно, чи навіть залишити країну. Лише деяким удалося знову знайти творчу роботу під псевдонімами.

Сам Казан запевняв згодом, що він не назвав комісії жодного імені, котрі не були б їй відомі, але після цього випадку від нього відвернулося багато друзів, включаючи Артура Міллера. "Я зрозумів, що він із такою ж легкістю пожертвував і мною", — сказав Міллер.

У 1954 році Казан одержав свого другого "Оскара" за фільм "У порту", в якому йшлося про корупцію в профспілках. Герой цієї стрічки теж був змушений піти на співробітництво з владою, і картина вважається спробою автора виправдатися за показання в комісії Маккарті.

У 50-і роки Еліа Казан переключився на літературну працю і написав шість романів, два з яких стали бестселерами, а по двом із них — "Угода" та "Америка, Америка" — він сам зняв фільми.

Казан відкрив для кіно таких видатних акторів, як Марлон Брандо, Пол Ньюман, Наталі Вуд, Воррен Бітті, Джеймс Дін. Класикою стали екранізації Казана "Трамвай "Бажання" і "Останній магнат", фільми "На схід від Едему", "Обличчя в юрбі", "Америка, Америка".

У 1999 році режисер одержав з рук Мартіна Скорсезе та Роберта Де Ніро свого останнього почесного "Оскара" — за "досягнення всього життя", але церемонія вручення перетворилася на скандал — частина залу влаштувала йому овацію, частина — демонстративно утрималася від оплесків. Причиною цього були події 1952 року.

Паралельно із кіно режисер працював і в театрі, разом із Лі Стасбергом став засновником знаменитої акторської студії в Нью-Йорку, впровадив і сприяв розвитку нового стилю акторської гри.

Нагороди

У цілому картини Казана удостоювалися в різних номінаціях 20-ти "Оскарів".