Общество мертвых поэтов

Епіграф: “Hay, teacher! Live the kids alone!”

Про важливість вибору. Яким би не був вибір, він має бути. Чи не найважливіша річ, яку варто б винести із учбового закладу, але якраз такому там, в основному, і не навчають. Навчальний заклад як частина системи покликаний виховувати члена системи, а не того, хто в теорії може систему зламати.
Цікаво виходить, що навіть той, хто закликає ламати систему, все одно є її частиною. До кінця не доламаєш, та, мабуть, і не варто, бо “яка розумная цьому альтернатива?”

Наприкінці фільм дещо збивається на необ’єктивність, адже, шляхом демонстрації одного конкретного випадку підводить до висновку про шкідливість усієї системи. З іншого боку, може систему можна не ламати, та модифікувати її варто. Те, що приводить до смерті, не варте життя, те, що покликане давити у людині творче начало, двічі його не варте. Вочевидь, це та ключова думка, яку намагаються донести до нас автори.

Із плюсів: атмосфера повертає нас у ті благословенні часи, де кожен був готовий бунтувати проти правил задля того, щоб написати свої, і мріяв змінити світ на краще. І кожен готовий знову розривати на грудях гранітну сорочку, навіть якщо у реалі він перетворився на того, ким так боявся стати у дитинстві - офісний планктон на дивані із пивом.

Із мінусів: однобокість висвітлення. Хоча, якби фільм був з усіх боків об’єктивний, не було б у ньому того посилу, яким він і цінний.

Цікаві цитати:

“Рвите розы, пока не поздно. На латинском эта фраза звучит как carpe diem. Дословный перевод — лови мгновение.”

“Правда – это короткое одеяло, одеяло, под которым всегда мерзнут ноги. Его можно натянуть, завернуть, но его всегда не хватает. Можно ворочаться, брыкаться, но укрыться им нельзя. И с рождения до самой смерти оно закрывает только наше лицо, искаженное плачем, воплем и визгом.”