Уровень черного

В новостных лентах фильм «Уровень чёрного» обратил на себя внимание, как претендент от Украины на премию Оскар в номинации «Лучший фильм на иностранном языке».

Прокатом занимается компания «Артхаус Трафик», а премьера проходила в Культурном центре «Кинотеатр «Киев», что помимо коммерческих лент предлагает зрителю фестивальное кино, не предназначенное для широкой публики.

Совокупность этих факторов наталкивала на мысли о том, что сеанс будет непростым, и мне, как зрителю, вскормленному попкорном, нужно будет изрядно напрячься, чтобы выловить все ходы и задумки Валентина Васяновича, выступившего в качестве режиссера, продюсера и сценариста.

Вводные минуты просмотра можно охарактеризовать как «недоумение». Наблюдая все происходящее на экране, озадаченно переглядываешься с соседями, уточняя, смотрят ли они то же кино. Осознав, что полотно на всех одно, переходишь на следующий уровень, «отторжение». Вжимаясь в кресло и стараясь не выдавать своего отношения к ленте (смотришь все-таки бесплатно!), только и мечтаешь о том, как бы окружающие не раскусили, что в их среду проник почитатель массовой культуры, пьющий чай, не оттопыривая мизинчик, и в жизни не пробовавший дефлопе с крутонами.

Но как только к выходу начинают тянуться первые караваны недовольных зрителей, облегченно выдыхаешь (не только я здесь не в теме!), ставишь себе «плюсик» за выдержку и ради интереса переходишь в режим «эстетствующий киноман», пытаясь на своем внутреннем приемнике нащупать волну восприятия того непременно глубокого подтекста, что скрывает под собой нечеткая картинка из плохо читаемых символов. Только такой режим просмотра позволяет хоть как-то воспринимать авторское кино, выискивать в нем действительно интересные ходы и ломать голову над задумкой создателя. Если же статус «эстетствующий киноман» пока вами не открыт, то рискуете покинуть зал досрочно.

Усилиями Валентина Васяновича фильм «Уровни чёрного» погружает зрителя во внутренний мир 50-летнего фотографа, который за полтора часа хронометража теряет всех своих близких. Каждая новая потеря разрывает невидимую нить, связывающую героя с окружающей действительностью, и все глубже заталкивает его в протухшее болото депрессии. Персонаж все чаще погружается в себя, словно в старый гараж, где на полках души и в яме сознания хранятся воспоминания о минувших днях. Большая часть жизни, где он молодой и счастливый, уже безвозвратно ушла, оставив лишь пожелтевший отпечаток на слайдах. В настоящем царит меланхоличное одиночество. And the name of tomorrow?..

«Уровень чёрного» – это фильм настроения. Чтобы поймать его волну, необходимо самому пройти сквозь беспросветный туман греховного уныния. Но в то же время, в ленте напрочь отсутствует попытка терапии. Режиссер буквально упивается тягучей депрессией главного героя в стиле «чем хуже, тем лучше». Холит и лелеет. Толстыми слоями он размазывает ее по всему хронометражу, местами чрезмерно затягивая отдельные сцены. По-настоящему достойно и трогательно выглядит прощание с дорогими людьми (инвалидная коляска, закопанная коробка и сожжённые бумажные цветы), но такие редкие вкрапления имеют все шансы потерять свой посыл на фоне немых черных декораций, формирующих окружающий мир протагониста.

Упиваясь атмосферной депрессией, режиссер то ли не захотел, то ли не сумел показать развитие своего единственного героя. Весь фильм фотограф, следуя метафоре, пытается выкарабкаться из уныния через увлечение скалолазанием. И порой можно отметить его прогресс.

Но в целом, картина не дает ответа на вопрос «Зачем?».
Зачем фотограф продолжает жить, если вокруг него непробиваемая пустота?
Где дно, нащупав и оттолкнувшись от которого, одинокий мужчина пятидесяти лет начинает выкарабкиваться?
Какая идея поддерживает в нем интерес к существованию?

Это и есть та самая терапия, которой ценны фильмы о людях, преодолевших сложные периоды своей жизни. Без подобного посыла «Уровень чёрного» это всего лишь полуторачасовое немое депрессивное сэлфи.

Работа Валентина Васяновича – это фестивальный фильм, что не зайдет, как развлекательный сеанс. Но если вы, как и я, следите за развитием украинского кино, то «Уровень чёрного» это must see. Ради понимания того, что Украину кинематографическую в мире знают не только по «Кварталу».

5 из 10

Рівень надії

Є кіно для розваг, є кіно, що втілює певний культурний і історичний запит, (не обов’язково в ідеологічній площині), а є фільми для душі. Такою можна назвати і артхаусну драму, зняту Валентином Васяновичем - «Рівень чорного» - про кризу середнього віку чоловіка, у певній псевдодкументальній стилістиці. Доречи, стрічка 29 серпня 2017 року була обрана номінантом від Українського Оскарівського комітету на ювілейну 90-ту церемонію вручення кінопремії «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».
Взагалі, цей фільм важко розглядати в контексті традиційної «анатомії» художнього фільму. «Рівень чорного» не має певної зав’язки, розвитку дії чи кульмінації, динаміки або нав’язаних акцентів – це просто намагання передати «без слів» життя весільного (хоча в більшості його зйомок для журналу Wedding) і просто фотографа Кості, в житті якого є подруга, паралізований батько, кіт, і – самотність та невизначеність… Він майстер, проте навіть до своєї музи не відчуває пристрасті, і коли з його життя йдуть традиційні обряди буденщини, Костя згадує про своє давнє захоплення - скелелазіння… Загалом, це майже стандартна історія чоловіка, який, перейшовши рубікон п’ятидесяти років, так і не заводять родини і для якого є вибір і знову – чи вверх, чи падіння…
Стилістично фільм виконаний абсолютно без діалогів, лише нерозбірлива гра слів другорядних персонажів. Можна відзначити просто неймовірно майстерну роботу з кадром, освітленням – це потрібно лише побачити! Іноді «події фільму» здаються реальним плином життя, хоча, звісно, автор віддав певну данину епатажу. Проте реальним і вагомим плюсом можна назвати той факт, що в стрічці майже нема фальшивого символізму. Не можна сказати, що це революційне в своєму корені кіно, проте саме в контексті оточуючих нас реалій – так. Думаю, в чомусь (абсолютно не по змісту, а настрою) він є майже рідним до таких стрічок як «Плем’я» Мирослава Слабошпицього – в контексті «німоти життя», і «Краса по-американські» Сема Мендеса – контексту і настрою змалювання «кризи середнього віку».
Гра акторів. Думаю, слід відзначити, їй, як і сценарію , характерна «природність», лише на певних епізодах сценарій вимагає робити «картинні» жести – це цілком виправдана річ, адже все-таки кіно, навіть артхаус, повинен внутрішньо «завести і зацікавити». Роль Кості зіграв Костянтин Мохнач, подруги - Катерина Молчанова – взагалі, холодність їх персонажів і є демонстрацією палкої гри.
«Рівень чорного» - це той фільм, де чим менше знаєш про нього, тим він більш цікавий. «Рівень чорного» - це не кіно в традиційному розумінні художнього фільму, тому його можна досліджувати як естетичний експеримент, доречи, знятий за гроші самого режисера – 10 тис. доларів, фільм, висунення якого символічно є певною реабілітацією за історію з висуненням «Племені». Це кіно не можна дивитись поспіхом або заради моди – це кіно життя, не веселого, не трагічного, не захоплюючого, - а знову і знову – днів життя…
Недзельницький Андрій