Хрусталь

Кришталь ілюзії
90-ті роки на пострадянському просторі були дійсно справжнім «полем чудес». Це був час, коли люди, що звикли до певної радянського типу стабільності, фактично, опинились наодинці як з численними проблемами, головним чином, економічного плану, так і з відчуттям шансу змінити життя на краще – хоча виграш дістався лише невеликому прошарку як авантюристів, так і професіоналів. Стрічка білоруської режисерки Дарії Жук «Кришталь», що у липні 2018 роки фільм отримав Гран-Прі «Золотий Дюк» на Одеському міжнародному кінофестивалі, численні запрошення на міжнародні кінофоруми, і намагався у дзеркалі долі молодої дівчини відобразити усі протиріччя того періоду.
Отже, молода дівчина Веля працює діджейкою в нічному клубі, проте основна її мрія – отримати візу в США. З туристичної у її фантазіях ця поїздка повинна перетворитись на постійний виїзд, і мрія про «західний рай» стає її ідеєю-фікс. Власне, особливих зіркових якостей дівчина не має, живе в більшості за рахунок своєї матері, навіть її товариш і коханець, що полюбляє «ширятись» легкими наркотиками, мріє про своє шоу тут, у Мінську. І ось, заповнивши анкету, стає очевидним, що номер телефона належить якійсь квартирі в містечку Хрустальному, де живе незнайома родина, а саме туди повинні зателефонувати з консульства для «підтвердження», що Веля – успішний менеджер заводу з обробки кришталя…. Проте, бажання потрапити в «західний рай» настільки сильна, що дівчина їде в далеке незнайоме містечко, стає частиною чужої родини на декілька днів, де хлопець Степан ось має одружитись…
…«Кришталь» - це самі 90-ті. Дискотеки, на фоні старих радянськіх символів, нічний клуб, заставлений бюстами Леніна, численні ринки, де люди продавали старий мотлох і продукцію підприємств, якою платили зарплатню. Це зіткнення бажання «якого завгодно нового», тільки нового -а чи це політичні рухи, демонстрацію якого епізодично вносять у фінал, і старого, консервативного як родина у Хрустальному, що мріє так само жити і працювати, або в образі матері героїні, працівниці музею Великої Вітчизняної. Найдивніше, що компромісом тут виступає бойфренд героїні Алік (Юрій Борисов) – хлопець, що з ентузіазмом діджеїть, проте не проти спробувати себе і в ролі музейного працівника, і разом трошки залицятись до матері Велі… Так, автори відмінно попрацювали і з декораціями, модою на «шмоття», імпортну косметику, касети,… і вміло передали крах старого світу, і нового, що ще не народився…той випадок, коли гіпотетичному неуспіху героїні у відкритому кінці можна порадіти.
Гра акторів – на рівні, стрічка не виглядає награною, сюжет – логічний і стрункий. Власне, тут можна відмітити чудову роботу як виконавці головної ролі Аліни Насібулліни, так і акторів другого плану. Загалом, тут нема нарочитої театральності, що часто характерна для сучасного українського кіно, проте є безпосередність і щирість розгубленості людей на зламі епох.
Що можна сказати. Цей фільм можна рекомендувати історикам 90-х, які бажають відчути їх у нових художніх творах, людям, що мріють поностальгувати, і широкому колу глядачів, побачити історію, частиною якої більшість з них була їх власною…
Недзельницький Андрій