Унікальність серед руїни (HAPPYPEOPLE Олександра Шапіро)

HAPPYPEOPLE (2006, Україна, 103’); сценарист і режисер: Олександр Шапіро; оператор: Михайло Тонконогов; художник: Іван Левченко; композитор: Євген Кекух; актори: Костянтин Забайкальський, Віталій Лінецький, Катя Віноградова, Фьодор Бондарчук, Олексій Горбунов, Максим Коновалов, Алєксандр Баширов, Георгій Дрозд, Алла Сергійко, Остап Ступка. Виробництво: \"Паноптикум\", \"Лазаретті\". Останній фільм Олександра Шапіро HAPPYPEOPLE – предмет досить суперечливий, насамперед, для письмової рефлексії. Бо, з одного боку, поза сумнівом, про це слід писати хоча б тому, що Шапіро на сьогодні – фактично, єдиний київський (і один із небагатьох українських) режисер, який стабільно, щороку (принаймні два роки поспіль) здає повнометражний фільм. Із другого – ця постійність стосується й того, що він робить, – він абсолютно незмінний і впізнаваний майже відразу, й вигадувати якісь нові критичні конструкти для його картин доволі важко. Утім, все по порядку. HAPPYPEOPLE – явний перехід режисера на кількісно новий рівень. Кажучи \"кількісно\", я маю на увазі передусім бюджет, що помітно зріс і дозволив Шапіро не тільки фільмувати на кольорову плівку, а й запросити справді відомих, принаймні на пострадянському просторі, акторів. Це не тільки Олексій Горбунов і Віталій Лінецький, які вже зіграли в попередній картині \"Путівник\", а й такі помітні постаті російського кіна, як Алєксандр Баширов та Фьодор Бондарчук. Останній з’являється в кадрі соло й ненадовго, щоб промовити з поважним виглядом кілька категоричних фраз. Баширов перевтілюється навіть не в офіціанта, а швидше в того, кого за старих часів називали \"половой\". На місці названих акторів могли б опинитися будь-які інші; епізоди насправді незначущі, жодного впиву на сюжет не мають, – проте вони безпрограшні з погляду маркетинґу й подальшого просування стрічки у прокаті. За драматургією HAPPYPEOPLE є свого роду фільмом-тренінґом: герої, які соціально належать до вельми забезпеченого класу київських буржуа, ставлять одне одному дедалі екстраваґантніші завдання, називаючи цю гру \"Будда\". Утім, якщо для одного цей процес, принаймні спочатку, є таки своєрідною розвагою, то для другого, який виявляється кимсь на кшталт підпільного ґуру (саме його і грає Лінецький) із небезпечним минулим, уся ця затія справді є серйозною духовною практикою. Він, вочевидь, прагне вилікувати свого друга не тільки від багатства, а й від матеріальних ілюзій цього світу. Іншими словами, подібна експозиція передбачає в розв’язці чи то вибух хаотичних пристрастей, чи то просвітлення. Нормальна сюжетотворча ідея – для трилера чи психологічної, ба навіть психоделічної драми. Але проблеми виникають саме з її втіленням. Фактично, заявивши лінеарний сюжет, режисер його просто не витримує. Адже розвиток такої фабули передбачає чимдалі більш зростаючу напругу, підвищення градуса емоцій, катастрофічні переходи на вищі й вищі рівні конфлікту; проте в HAPPYPEOPLE усе відбувається навпаки. Уже після першої третини драматична основа починає розвалюватись. Те, що називають дією і що є наріжним елементом будь-якого кіна, надто ж такого, в кадрі не виникає, перекладається на розмови героїв, на музику, на монтаж – а (повторююся) власне в самому кадрі ніхто й ніщо не діє, ніхто й ніщо не змінюється. Утім, із зазначеними елементами теж не все гаразд. Щодо діалогів, – може, то був авторський задум, проте їх як таких немає. Є інколи більш-менш виразні монологічні фраґменти, а здебільшого розмови просто звучать самі по собі надзвичайно нерозбірливо, подекуди елементарно неможливо почути, що мовиться. Якщо ж розібрати таки вдається, то виникають уже питання до стилю мовлення: перепрошую, але живі люди так не розмовляють, навіть найдивніші, найдотепніші, найориґінальніші. Захоплення музикою і монтажем – то безумовний кліпмейкерський спадок Шапіро. І першого, і другого у фільмі вдосталь, через край. Музика звучить безперервно, й під час діалогів, і без них, незалежно від місця й часу; зображення просто пульсує від зливи склейок. Таке враження, що в HAPPYPEOPLE немає жодного плану тривалістю понад хвилину, та й це задовго. Звичайно, що така щедрість має досить просту мету: компенсувати драматургічну, композиційну непевність за рахунок такого собі кліпового ритму; проте цього ритму, знову-таки, не витримано. Таке враження, що режисер оперував ножицями просто в залежності від власного настрою – і замість бодай одного великого кліпу отримуємо купу маленьких, інколи вдалих, інколи не дуже – герої ідуть вулицею під одну музику, танцюють під другу, випивають і закусюють під третю – й так увесь час, монотонно, невинахідливо, одноманітно, втомливо. Тому й живописний в усіх сенсах фінал бачиться як іще одна відео-теле-\"фішка\", ще один ролик на честь невідомо якого товару. Якщо ж усе-таки повернутися до передбачуваности й упізнаваности того, що робить Шапіро, то слід визнати: його фільми, принаймні в найближчому майбутньому, матимуть сталий попит і певний успіх. Оскільки – й це вже було відзначено неодноразово – цей режисер досить точно відчуває кон’юнктуру, актуальний контекст. Він єдиний показує вулиці й людей сучасного Києва – і ці люди, тобто переважно молоді глядачі, за те йому вдячні. Він єдиний також є схильним до сучасної кіностилістики, щоправда, запозичає її з кінематографічного масиву останнього десятиліття, й діапазон запозичень досить великий і впізнаваний – він Тарантіно й Тиквера аж до Муратової. І, врешті-решт, він, поза сумнівом, уміє просувати і продюсувати власні роботи – талант для наших теренів надзвичайно рідкісний. Саме з огляду на сказане Шапіро й надалі лишатиметься невід’ємною частиною вітчизняного кінопроцесу. Таких, як він, має бути багато, дуже багато – але він поки що один, унікальний. Добре це чи погано – то інша річ… Дмитро Десятерик www.kinokolo.ua