Титаник

Оскар - 1998, "Найкращий фільм", переможець

Кажуть, коли твір мистецтва іде в народ, він перестає належати автору. Він розходиться між людей і обростає новими сенсами, іноді навіть незапланованими. Але по суті, це право глядача - побачити щось своє, ба навіть більше, якщо мистецький витвір здатен стимулювати його споживача до мисленнєвої діяльності - честь йому і хвала.

Не знаю, які думки першопочатково закладалися при написанні сценарію до кінокартини “Титанік”. Ризикну припустити, що просто стояло завдання створити фільм-катастрофу із романтичною лінією. Вона сюди просто-таки напрошується, варто згадати лиш той факт, що за рік до виходу даної кінокартини вийшов телевізійний фільм, також під назвою “Титанік”, із Кетрін Зета-Джонс у головній ролі. Сюрприз-спойлер: там теж була романтична лінія. Адже закохані завжди дають багате підґрунтя для переживань, а тут така подія фоном!

Тим не менш, може не так все просто із сюжетом? Ось ми знайомимося із головною героїнею Роуз як із представницею вищого світу Британії, яка збирається заміж за спадкоємця крупного американського капіталу. Сама героїня говорить про себе, що вона була “гарно вихованою” молодою леді, а отже, отримала уявлення відносно всіляких правил пристойності, доречних для незаміжньої дівчини її статусу. Тим не менш, одного разу її все ще жених, із яким вона чомусь проживає в одній каюті, скаже їй: “Ти не моя наречена. Ти моя дружина, фактично, хоч і не офіційно”, що непрозоро натякає на факт наявності цілком тілесних стосунків цього чоловіка із “прекрасно вихованою” британською леді.

Може це огріх сценариста, який погано розумів епоху? Або може на початку 20 століття вже були більш вільні норми поведінки? Однак також ми пам’ятаємо, що за сюжетом Роуз жениха не кохає. Так, вона готова була вийти заміж і виконувати “подружній обов’язок”, але що змушувало її добровільно піти на це ще до шлюбу?

Тут на думку одразу спадає мати героїні, яка, щоб привабити і втримати майбутнього зятя, готова була піти на будь-що. У тому числі, вочевидь, спонукати дочку поступитися бажанням жениха чи навіть банально його звабити всупереч тому кодексу “справжньої леді”, який однозначно героїні мали б вбивати в голову з дитинства.

Таким чином, сцена спроби самогубства Роуз на початку, яка спершу видавалася примхою слабкохарактерної багатенької дівчинки, набуває нових барв. Річ навіть не в заміжжі, ще до того її явно змусили віддати своє тіло у “користування”, що завдало подвійного удару психіці: заміжжя без любові і крах усіх принципів, які до того прививалися. Дезорієнтована героїня змушена також постійно глушити в собі і підсвідому зневагу до матері, яка демонструє не просто снобізм до оточуючих, а абсолютне глибинне лицемірство. Такого психічного удару, вкупі із неможливістю, та і невмінням, знайти адекватний вихід, для спроби самогубства, у принципі, цілком достатньо.

У цей момент і з’явиться Джек, така собі людина-функція, яка з’явиться у потрібний момент і спонукатиме героїню спрямувати свою внутрішню енергію у потрібне русло. Не випадковою видається і згадка героїнею Фрейда. Адже Джек по суті виступає її персональним психологом, а явище переносу, описане Фрейдом - це і є взаємна закоханість між психологом та його клієнтом у рамках психотерапевтичного процесу. Та психотерапія має властивість рано чи пізно завершуватись, і це цілком логічно. І як би ми не переживали за майбутнє екранної пари, однак лише Роуз є оповідачем історії.

Та іноді продуктивної психотерапії мало. Для закріплення її результатів потрібен вдалий збіг обставин, яким і став для героїні “Титанік”, алюзія на крах її колишнього розміреного життя, і водночас реальність, яка принесла розуміння мізерності її поточних труднощів. Немов дитина, для якої глобальна проблема - це коли морозиво впало на асфальт, Роуз, по ходу її стрімкого дорослішання, розуміє, що проблеми, які мало не довели її до самогубства, вирішуються за три хвилини, і виявляє готовність приймати більш суворі виклики долі.

Але кінематографічна роль “Титаніку” не зводиться до вирішення проблем однієї героїні. Скоріше, навпаки, вона стає частиною масштабнішого процесу. Коли корабель тоне, і місцевий священик читає молитву-проповідь, щоб втішити людей, він говорить несподівану фразу: “Старий світ загинув”. А надворі 1912 рік, через два роки почнеться Перша Світова війна, яка прискорить процес відмирання порядків едвардіанської епохи, що ще характеризувалася жорстким класовим розшаруванням, великими маєтками і принциповою важливістю походження. На зміну прийде підйом соціалістичних рухів, стирання класових відмінностей і умовностей.

У такому контексті “Титанік” видається наглядною алюзією на цей процес. Адже він не визнавав привілеїв походження, і від нього неможливо було відкупитися грошима, Вижили лиш ті, що були сильнішими, витривалішими, удачливішими, знаменуючи собою принципи, на яких буде будуватися новий світ.

Якщо ж піти ще далі і згадати, що “Старий світ” - це Європа, у той час як “Новим світом” називали Америку, то вимальовується цікава думка про те, що саме остання, із її поціновуванням характеру, витривалості, таланту і особистої ініціативи, і випливе після будь-якої катастрофи, на відміну від першої, якій доведеться або трансформуватись, або потонути у снобізмі і небажанні відповідати вимогам часу.

Із плюсів також: Вражає масштаб загальної роботи і спецефекти, що навіть через 20 років не виглядають застарілими, а також не існують окремо від сюжету, а слугують цілком конкретним кінематографічним завданням.

Не можна не відзначити загальну динаміку кінокартини, яка у режисерській версії триває 3 години 15 хвилин, але це аж ніяк не відчувається завдяки збалансованості і адекватно вибраному темпу. Він не допускає ні провисання, ані надмірного поспіху, встигає приділити увагу як головним, так і другорядним героям там, де це потрібно і задумано.

Ну і насамкінець, навіть якщо відкинути розписані вище роздуми, які є виключно суб’єктивними, не можна не згадати ту правильну ідею фільму, що лежить просто на поверхні. Борися за життя, змагайся за власну свободу, за право розпоряджатися собою і бути щасливим, бо це основне, що вартує хоч чогось у цьому світі. Але при цьому не перетворюйся на повну сволоту, яка задля своєї зручності здатна втопити всіх навколо. Ідея, здавалося б, цілком прописна, та іноді для того, щоб нею проникнутись, варто глянути хороше кіно.

Із мінусів: Якщо певна мелодраматичність деяких сюжетних поворотів у підлітковому віці підсилює враження від фільму, то у більш зрілому починає дещо дратувати. Але можна зробити знижку на те, що люди у критичній ситуації поводяться по-різному, навіть якщо така поведінка іноді здається нелогічною мені або вам.

Резюмую: здається мені, що фільм сподобається навіть нелюбителям мелодрам, головне щоб у потенційного глядача не було викоханого заздалегідь внутрішнього упередження. Але навряд чи розумна людина не знайде у цьому фільмі хоча б чогось для себе.