Супергёрл

Подивилася я нову "Суперґьорл" від Крейга Гіллеспі, і це взагалі не те, до чого нас довгі роки привчали класичні супергеройські комікси. Якщо ви чекали на чергову вилизану, пафосну історію про ідеальну дівчинку в плащі, яка рятує світ з бездоганною укладкою, то забудьте. Гіллеспі знову у своєму репертуарі — він узяв звичний попкорновий сюжет і перетворив його на драйвове, трохи хуліганське і максимально живе кіно.

Кара тут вийшла не просто крутою інопланетянкою, а дівчиною з купою внутрішніх травм, яка намагається знайти своє місце під сонцем і паралельно не рознести все навколо. Вона помиляється, біситься, поводиться неідеально, і саме через це їй віриш. Режисерський почерк відчувається з перших хвилин — це той самий фірмовий стиль із крутим роковим саундтреком, динамічним монтажем та дрібкою чорного гумору, який ми бачили в "Круеллі" чи "Тоня проти всіх". Фільм не боїться бути брудним, гучним і моментами навіть зухвалим.

Окремо хочеться відмітити візуальну частину: екшен-сцени зняті не просто на зеленому екрані, у них є якась первісна енергія та реальна вага кожного удару. Звісно, у сценарії є парочка провисань, де сюжет починає трохи буксувати заради зайвої драми, та й головний лиходій подекуди здається дещо картонним на тлі такої яскравої героїні. Але загальне враження це взагалі не псує. Це свіжий подих для всього жанру, який вже давно застряг у самоповторах. Кіно вийшло дуже емоційним, щирим і по-хорошому диким. Після перегляду залишається приємний післясмак і стійке бажання додати весь трекліст собі в плеєр.