Мулен Руж

Оскар - 2002, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф-цитата: “The greatest thing you'll ever learn is just to love and be loved in return.” (с) Крістіан

Цікаво, чи я одна, у кого ім’я головного героя фільму “Мулен Руж” із недавнього часу асоціюється із дещо іншим персонажем, тим самим, у якого є п’ятдесят відтінків, якщо ви розумієте про що я? Тому кожен раз, коли героїня ніжно вимовляла “Крістіан”, мій асоціативний ряд заносив мене кудись у далекі далі… Але, звісно ж, це не провина фільму “Мулен Руж”, який вийшов дещо раніше, ніж вказаний “кіношедевр”, так що не будемо відволікатися.

Слід зазначити, що режисер кінокартини Баз Лурманн, має не таку обширну фільмографію (усього 5 кінокартин), але при цьому у молодості працював також над оперними постановками та мюзиклами, а у дитинстві та юності взагалі займався у балетній школі. Даний багаж, схоже, значною мірою визначив режисерський авторський почерк, характерний майже для всіх його картин (“Австралію” 2008 р., зняту у жанрі військової драми, не дивилася, тому і аналізувати її не можу).

Головна риса фільмів Лурмана - вони неймовірно барвисті, грішать театралізованістю і при цьому форма виражено переважає над змістом. Два із них - “Ромео і Джульєта” та “Великий Гетсбі”, - зняті за класичними сюжетами, які не стільки збагачуються, скільки навпаки, трохи губляться за художніми прийомами (у першому сучасна картинка накладена на канонічний текст, для другого характерне сучасне музичне оформлення, не завжди доречне для відображення епохи джазу). Перший фільм режисера - “Тільки в танцювальній залі” 1992 р. - відзначається простим сюжетом, характерним для фільмів про танці взагалі, і доволі дивною, як на мене, проблематикою, але хореографічна складова задвигає ці проблеми разом із сюжетом на другий план.

Ну і, нарешті, Мулен Руж. Червона завіса, театралізованість, кольори, сучасне музичне оформлення і проста історія - та це ж просто квінтесенція режисерського почерку, у якій форма досягає найбільш соковитих барв і звуків, а змістова складова опиняється максимально на другому плані. Можливо, знайдеться ряд екзальтованих глядачів (або глядачок), які всерйоз переживали за кохання головних героїв, та, як на мене, кохання тут присутнє виключно через те, що воно якнайкраще підходить на роль сюжетної основи для такого фільму.

Цікаво, що відносно сюжету кінокартини сам Баз Лурман висловився так: “Я хотів пройти шляхом Орфея: показати перехід від юнацького ідеалізму до того, коли ти розумієш, що є речі більші за тебе — люди вмирають, деякі стосунки неможливі — і тебе це руйнує. Через рубці того досвіду, через ту втрату ти ростеш внутрішньо і духовно, і це вже шлях дорослий.” Ну що ж, пане режисере, гарна ідея для ілюстрації, та вона знову загубилася за зовнішніми атрибутами. Зізнаймося собі чесно: хто справді проникся драмою персонажа Юена Макгрегора, зважаючи на той факт, що сама ця драма означена кількома хвилинами на початку і кількома хвилинами у кінці, і докопався до описаного автором смислу? Можливо, хтось… але точно не я.

Чи була це історія кохання? Безумовно. Але, на відміну від багатьох інших мелодрам про кохання вона виглядає доволі пунктирною і відірваною від реальності. Якщо ти не належиш до когорти екзальтованих глядачів, ти або мимоволі змиряєшся із тим, що персонажі схематичні, нереалістичні і мелодраматичні, а події позбавлені логіки, і переключаєш свою увагу на інші деталі, або починаєш всерйоз аналізувати, і тоді фільм тобі гарантовано не сподобається. Адже навіть не живучи у Парижі початку 20-го століття можна одразу зрозуміти, наскільки, наприклад, повія не схожа на повію, герцог - на герцога, а сутенер - на сутенера. Ну, хіба поет усе ж схожий на поета, точніше, на всіх поетів одразу...

А ще іноді фільм починає кидати із боку в бік: розпочинаючись як криклива мерехтлива фантасмагорія, яка будь-якого епілептика доведе до приступу, продовжуючись буфонадою, яка місцями доходить до ідіотизму, вдаряється іноді у пафосну і місцями затягнуту драму. Таке змішання стилів не дає повноцінно розкритися ні драматичній, ні комедійній складовій, адже тобі постійно доводиться коригувати сприйняття на предмет ступеню серйозності того, що ти дивишся.

Але, не дивлячись на увесь сказаний негатив і навіть певне роздратування, мені фільм все ж скоріше сподобався. Ні, не фільм, а двогодинний барвистий відеокліп із прекрасними, органічно переплетеними між собою музичними номерами, видовище, яке однозначно варте уваги. А оскільки відеокліпи, на відміну від фільмів, так швидко не набридають, його можна передивлятися знову… і знову… і знову…

Roxanne
You don't have to put on that red light
Walk the streets for money
You don't care if it's wrong or if it is right...