Моя бабушка с Марса

Інший Крим
Так, анексія Криму,війна на Сході стали початком нової історії України... Багато хто вважає, що ці події загартують країну, проте на теперішній день величезний розлом лише руйнує її майбутнє і теперішнє, не тільки на непідконтрольних українській владі територіях.. Свій погляд на зв‘язок України і теперішнього Криму представив білоруський режисер Олександр Міхалковіч – на прикладі стосунків з бабусею Зіною – у документальній стрічці «Моя бабуся з Марса», зняту (і фінальний монтаж якої став можливий) за підтримки Держкіно України. Додамо, що стрічку представила компанія 86Prokat, а прем‘єрний показ відбувся у столичному кінотеатрі «Жовтень», - який зараз можна назвати новим центром авторського і артхаусного кіно.
…Крим став, за образним порівнянням автора, таким далеким від України, як планета Марс, і за словами, зв‘язок півострова з Україною з кожним роком слабшає в усіх площинах життя. Це відчувається, наприклад, і у труднощах перетину кордону (так, автор чесно отримував дозвіл на кожну поїздку в офіційних українських структурах, відзначивши високу ступінь бюрократії). Для його бабусі, що все-таки вирішила зостатись в Євпаторії – не розділяючи думку значної кількості кримчан в контексті схвалення анексії, що зруйнувало ряд її дружніх зв‘язків –і вона в цьому просторі живе, неначе на іншій планеті
Загалом ця стрічка про те, як важко людині похилого віку бути у (відносно) добровільній ізоляції, людині, яка живе в страху війни. В сюжеті мало явного фактажу – і, навпаки, вона в чомусь розвінчує основний інформаційний фон на підконтрольній Києві території (мабуть, оскільки автор представляє Білорусь): з одного боку, за словами героїні, формально добробут зріс, туристів багато – величезна їх частина приїжджає не на море, а подивитись на «російський Крим»; проте - так, частіше пропадає вода і світло, проте життя триває – організуются гуртки для людей похилого віку, вони ходять на самі різні заходи… «Тусовщиков с Казантипа», що були основним гостями змінили туристи, що полюбляють колоритний «російський шансон». Так, головне - у багатьох нема певності, щодо майбутнього, у повітрі застигло питання – «що буде завтра?». І саме цим насичені самі різні побутові розмови, замальовки – автора, його бабусі, і численних родичів – що складають більшу частину стрічки… Основний фон кольорів – присмерковий, напівтемний, що виражає таке саме очікування майбутнього…
Щодо висновку. Так, стрічка цікава поглядом на «Крим сьогодні», можливо, формулює питання, - «за що важливіше боротись – за територію або за серця людей», історія про зміну поколінь, взагалі, як важливо берегти спомини і згадки…
Недзельницький Андрій