Детство лидера

Тріумф істерики.
«Маленький хлопчик не може бути господарем
у великому домі»
Фільм «Дитинство лідера»,
режисер Бреді Корбет

Феномену становлення диктатур присвячено багато як наукових праць, так і художніх творів. Іноді сила мистецтва слугувала розвінчуванню тотального контролю, іноді – слугувало його звеличенню, як, наприклад знаменитий фільм Лені Ріфеншталь «Тріумф волі». Одним з ознак диктатури і режимів «твердої руки» є ведуча роль і культ «сильного лідера», «тотальної ідеї» хоча, зазвичай це певна абстракція, яка культивуються самими режимами. Досить цікавим, в дечому викривальною «величі» диктатур, є фільм режисера Бреді Корбета «Дитинство лідера», за мотивами новели Жана-Поля Сартра «Дитинство хазяїна».
Дія фільму відбувається у заміському маєтку, який на час Версальської конференції став оселею для високопосадовця, що займає посаду радника Президента США, і його родини – жінки і сина. Батько фактично вирішує ключові моменти влаштування повоєнного миру, а мати твердою рукою керує садибою і займається вихованням сина. Поруч – картини зруйнованого війною світу, - в якому здається не залишилось навіть крихти блиску, а радощі життя замінив містицизм. Власне, з постановки вистави при церкві і починається ця історія – історія істерик малого Прескота.
…Хлопчик, сидячи в траві після вечірньої служби жбурляє камінчики… Власне, навіть не усвідомлюючи, це вже перші образні «пробні камінчики» свого намагання керувати, бути лідером. Він, крок за кроком, влаштовує істерики батьку, матері – хоча не з природної слабкості психіки чи хвороби – він намагається знайти ті слабкі місця, для маніпулювання і контролю. Наприклад, будучи покараним матір’ю у вигляді позбавлення обіду, Прескот може розчулити служницю, яка буде таємно його годувати… Проте коли він хоче позбутись своєї вчительки, запросто може освоїти важкий урок…
Взагалі, увесь фільм – це боротьба за лідерство маленького хлопчика, в родині, батьки якого також сильні, розумні і вольові люди, де атака «в лоб» безглузда, де потрібно прощупати обстановку, обвести, щоб мати змогу зробити свою першу промову, виголосити свій публічний маніфест. Стилістично фільм – це трилогія – з окремим доданим завершальним акордом, є прикладом, чим закінчуються маніпуляції, маніпуляції істериками, втілення певної «волі до істерик». Ми всі знаємо, що в дорослому суспільстві це страхи злочинності, тероризму, «змови ворогів» і «ворожої пропаганди» - проте про це ми можемо тільки здогадуватись, яким чином Прескот звершив своє сходження. Операторська робота вміло працює як у змалюванні людських образів, так і загальних планів – вони надзвичайно виразні у своїй навіть сірості і аскетичності. Важливою частиною є і музичний супровід – разом з візуальним рядом, він утворює певний цільний ансамбль картини.
Частини стрічки філігранно підігнані, автор витримує чіткий, неквапливий ритм. Дуже цікавий підбір декорацій – навіть у садибі відчувається дух невлаштованості, ще далеко до якихось розкошів – проте саме тут, в напівтемряві, а не в розкішних палацах, тут у царині кулуарної вирішується доля цілих народів, - кому дістануться колонії, яким прошаркам у певних областях дістанеться політична і економічна влада. Власне поєднання влади з аскетичною, невлаштованою обстановкою нагадало мені інший фільм про післявоєнні роки вже Другої Світової – у фільмі «Європа» Ларса фон Трієра. І, як ми знаємо, саме бажання приниження ворога - Німеччини, в майбутньому призвела до становлення найстрашнішої диктатури світу – і як це пророчо намагався попередити священик у проповіді на початку фільму…
Гра акторів відповідає загальному настрою картини – вона некваплива, проте це майстерне втілення психологічного поєдинку хлопчика з його батьками і оточуючим, ворожим на його думку, світом. Особисто мене вразив образ матері у виконанні Береніс Бежо – чарівної у своїй силі і харизмі зовнішності, жінки – яка теж вболівала за долю, хоч і не кровно рідного, Прескота. Ліам Каннінгем зіграв роль батька – людини, що розривається між великою політичною грою та власною родиною. Роберт Паттінсону дісталась невелика, проте досить виразна, роль Чарльза Маркера – журналіста, для якого це заняття було лише прикриттям як «закулісного дипломата», і – фінальна – дорослого Прескота.
Фільм «Дитинство лідера» не можна віднести до розважального кіно, проте, скоріше, до тої частини артхаусного кіно, що буде цікавою більшості. Чому? Мабуть, тому, що спокуса маніпулювання свідомістю у вигляді роздування страхів і істерик реальних і прихованих загроз актуальна для будь-якого суспільства…

Недзельницький Андрій