Стоп-Земля

Мистецтво гармонії
Так, не тільки комедіями живе українське кіно – в тому числі, і фестивальним. Одним з успішних проектів можна назвати вдімічену рядом нагород стрічку «Стоп Земля» режисера і сценариста Катерини Горностай. Власне, дякуючи київському кінотеатру Жовтень, в мене була можливість ознайомитись зі стрічкою, в теплій обстановці зустрічі з творчою групою, у неділю, 24 січня. Оскільки про цю стрічку написано досить багато, то цікаво проаналізувати її не тільки у кінематографічному контексті.
Отже, «Стоп-Земля» оповідає життя трьох підлітків - Сені (Арсеній Марков) Яни (Яна Ісаенко), і Маші (Марія Федорченко), які постають з проблемами і радощами підліткового віку. І хоч їх світ – спальний район Києва, він багатий і різноманітний – проте лишень, як розуміємо, завдяки зусиллям героїв.
Так, «Стоп-Земля» - це все-таки естетичне кіно. Кіно самопізнань підлітків, вибачте за каламбур, у підлітковому віці. Сукупність ніжності, брутальності, потягу до світу і світла, хоча б через нецензурну лайку, намагання бути дорослими. Самопізнання, розкрите на екрані через їх навчання, інтерв’ю, відслідковування їх життя камерою. При всьому цьому в стрічці нема яскравої кульмінації, зростання і розвитку конфлікту – просто життя. Все страшне, яскраве, піднесене в героїв вже було або тільки буде – а сьогодні-завтра-післязавтра лише життя. Навчання, випускний, депресія, вечірки, радощі – повсякденна і найщасливіша пора життя.
А тепер про сумне (або навпакаи). Це занадто затишна стрічка – якщо булінг, то без агресії, дружній, якщо конфлікти з батьками – то лише для того, щоб порозумітись. Школа з високим рівнем викладання, філософські бесіди, ні жорстокого району, брутальність – то теж в межах, герої розмовляють літературною українською мовою, цікавляться (як розуміємо) подіями на Сході, і загалом скидаються на учнів елітної школи. Ні, не можна заперечувати, що в простих школах не навчаються діти з амбіціями, і саме думаю вони змінять країну на краще, розуміючи цей розріз справжнього, так само як і в «кращих» школах снує так звана «межвидова конкуренція». Просто вкотре автори не знайшли баланс між «чорнухою» та реальним станом речей, давши глядачу поринути в самзаспокоєння і відійти від відповідей, чому країна катастрофічно відстає за (відомий інформаційний розголос) хоча б за рівнем математичних знань, і хто всі ті підлітки, які зграйками ходять по ТРЦ, слухаючи російський реп .
Як висновок. З одного боку, і українська драма високого рівня, як і українська комедія, вирішила не чіпати соціальні теми – хоч, особисто мені, було приємно хоч трохи відволіктись. Ця стрічка високого естетичного рівня, цілісна і не-фальшива, проте при всьому цьому не слід занурюватись в самообман – і працювати над помилками.
Недзельницький Андрій